The contained

26 March 2013
Read in:
Контейнер -- універсальна одиниця глобального суспільства споживання, що сприяє швидкому обміну будь-яких товарів. Схожим чином, прекаризованість асоціюється з базовим типом праці, яка покірно пристосовується до будь-якої форми зайнятості та способу виробництва.

Де можна побачити прекаріат? Ніщо не описує життя за неолібералізму так проникливо, як легендарний телесеріал Девіда Саймона The Wire. По-етнографічному сповільнено ці фільми розповідають про те, як населення Балтімора переживає крах системи соціального забезпечення і утворює новий клас, підпорядкований доктрині “Багатства народів” Адама Сміта – біблії наркобарона і майнового спекулянта Стрін?ера Белла. В одній незабутній серії робітники Балтіморського порту розкрили запаковану скриню і відсахнулися від солодкуватого смороду і жахливого видовища. Дев’ятнадцять тіл запаковано в синю скриню, дев’ятнадцять молодих жінок зі Східної Європи померли від браку повітря. У цій сцені зіштовхнулися протилежні полюси всесвітнього ринку праці, які визначають сам прекаріат. З одного боку – торгівля людьми, що призвела до смерті, з іншого – постійна робота з гарантією зайнятості і соціальними правами, за яку дедалі більше людей готові віддати життя. Добре організовані працівники порту Балтімор, що у відчаї спостерігають, як їх поступово замінюють на машини, натрапили на дев’ятнадцять жінок, які у тому-таки відчаї дозволили запакувати себе у скриню.

Поняттям “прекаріат” спершу позначали обставини, що виникли у постіндустріальному західному світі. У лекції, прочитаній у 1997 році, П’єр Бурдьє стверджував, що “прекаріат скрізь”, і зазначав, що короткострокова і непевна робота дедалі поширюється, і саме життя наповнюється непевністю, неспокоєм, стає непередбачуваним – одне слово, прекаризується. Причини цього перетворення, як правило, вбачають у економічному рівні розвитку суспільства; багато соціологів вважають причиною те, що прийнято називати глобалізацією – хоча я не впевнений, чи ми завжди знаємо, що саме маємо на увазі під цим терміном.

Я повернуся до цього пізніше. Спершу дозвольте прояснити сам термін. Часто термін “прекаріат” використовують на позначення знайомого сценарію. Айвор Саутвуд подає його в “Інерції нон-стоп”.1 Роботи дедалі менше, вона стає грубіша, небезпечніша, гірше оплачувана, термін найму дедалі коротшає. Навіть безробітні мусять постійно працювати: морочитися зі своїм резюме, боротися з конкурентами і наводити марафет, щоб привернути увагу кадрових менеджерів. Наші ринки праці дедалі частіше пропонують протилежне до того, чого хочуть більшість людей – до впорядкованого, передбачуваного життя у своїй громаді. Це унеможливлює будь-які соціальні зв’язки, крім одного – лояльності до роботодавця. Якщо вам потрібна робота, роботодавець має стати для вас важливішим, ніж сім’я, діти, дім, здоров’я, відпочинок, освіта, мрії і очікування.

“Тут багато гніву і тривоги”, – пише ?ай Стендін? у книзі “Прекаріат”.2 Згідно з його тезою, прекаріат – це новий великий клас у процесі становлення. Його визначальними характеристиками є сім видів ненадійності в роботі, тобто представникам прекаріату бракує однієї чи кількох із таких гарантій: (1) захищеності на ринку праці, тобто достатніх можливостей доходу, що втілюються на макрорівні зобов’язанням уряду забезпечити “повну зайнятість”; (2) гарантій зайнятості, тобто положень про найм і звільнення, накладань штрафів на роботодавця у разі недотримання правил тощо; (3) гарантій робочих місць, тобто здатності і можливості зайняти нішу у сфері зайнятості, а також захисту на випадок знецінення професій і можливостей для руху вгору кар’єрною драбиною, підвищення статусу і доходу; (4) безпеки робочого процесу, тобто захисту від нещасних випадків і захворювань на роботі, за допомогою, наприклад, охорони праці та здоров’я, лімітування робочого і позаробочого часу; (5) гарантій набуття певних навичок, можливості їх здобути шляхом навчання, тренування тощо; (6) захищеності доходу завдяки, наприклад, встановленню мінімальної заробітної плати, індексації заробітної плати, широкого соціального забезпечення тощо і (7) забезпечення представництва, тобто колективного голосу на ринку праці – наприклад, незалежних профспілок з правом страйкувати.

Вам бракує чогось із переліченого? Тоді ваше життя в чомусь прекаризоване. Вам бракує кількох або всіх пунктів? Тоді ви приєдналися до прекаріату. До чверті населення деяких країн уже належить до нового класу, на думку Стендін?а. Цей клас включає працівників культури, торгівців, дрібних бізнесменів, людей без документів або без роботи, робітників, що працюють позмінно чи неповний робочий день, сезонних робітників, студентів, біженців, мігрантів і багатьох інших.
Не всі згодні з тим, що прекаріат можна виділити як окремий клас; дехто вважає, що прекаризація перетинає межі класів, хоча найчіткіші ефекти проявляються на найнижчому рівні. Учасники робітничого руху вели успішну боротьбу за побудову такої держави і правової системи, в якій оплачувана робота, регульована договором, становила б основу для доступу до громадянських прав, соціальної справедливості і демократії. Отже, прекаризація призведе до руйнування цієї основи: робота втратить політичний вимір і перетвориться на приватну угоду між двома “партнерами”. Через разючу нерівність між ними працівник буде безжально експлуатованим. У результаті на стратифікованому ринку праці тільки привілейовані “сині” і “білі комірці” зможуть розраховувати, що залишаться в “саларіаті” (тобто серед працівників з регулярною зарплатою), як називає цю групу Стендін?. Тим часом дедалі більше аутсайдерів змащуватимуть механізм економіки послуг та забезпечуватимуть кадрами світову промисловість.

Іншим результатом є відродження того, що здавалося нам давно минулим – злиднів. Наприклад, моя рідна Швеція – все ще привілейована країна, але вона вже не втілення соціальної справедливості: тепер статистика показує, що більш ніж чверть дітей, що живуть з одним із батьків – бідні. Серед тих, хто іммігрував до Швеції з неєвропейських країн протягом останнього десятиліття, більше половини є бідними. Прекаризація впливає на людей сильніше, якщо вони не мають особистих зв’язків і неформальних виходів на ринок праці, і саме тому вона позначається на людях і на групах по-різному, залежно від статі, класу та етнічної приналежності.

Досі я детально зупинявся тільки на визначеннях. Багато в чому термін “прекаріат” виступає соціологічним еквівалентом “натовпу” в політології, який пов’язаний з терміном “підлеглі” у постколоніальній теорії, що, в свою чергу, зачіпає марксистське поняття “пролетаріату”, яке стало аналітичним визначенням ще розмитіших виразів “маси” і “біднота”. Чи позначають ці слова щось окрім різних способів визначення того самого нижчого класу? Чи, може, вони вказують нам на якесь нове визначення “народу”? Якщо так, то чи ці концепти по-різному зображають суб’єкта і основу демократії? Можна зі впевненістю сказати, що має бути здійснено величезну роботу з теоретичного вдосконалення, перш ніж поняття “прекаріат” зможе стати дійсно корисним.

Однак замість з’ясовувати, що або хто представляє прекаріат, належить знайти відповідь на доречніше питання: чому це нас зараз так хвилює? З цієї відповіді можна буде зробити два висновки: по-перше, чи корисний цей термін у політичному плані; по-друге, як це допоможе нам виявити нові соціальні моделі.

Щодо першого питання можна припустити, що прекаризація проблематизується в наш час, бо вона вказує на зміни у відносинах між Північчю і Півднем. Ми всі знаємо, що віра в Захід як у суб’єкт історії втрачає життєздатність. Сьогодні вже не Європа є прикладом для країн третього світу, а навпаки. Це особливо помітно у світових метрополіях або містах світового значення, які – як стверджувала Саскія Сассен – втратили національність і стали соціально розділеними по межах, спільних для всіх країн.3 Велика частина сільських регіонів також стає “глобальною” в тому самому сенсі – наприклад, коли північноєвропейські ягоди збирають уже не тутешні мешканці, а іноземні тимчасові раби. Скільки часу пройде, перш ніж шведську молодь – або, принаймні, представників етнічних груп, що проживають на теренах цієї країни, – буде примусово долучено до цієї робочої сили і направлено на ягідний збір в Норрланд чи на якусь іншу жахливу роботу, яку зараз виконують сезонні бригади з Таїланду чи В’єтнаму? Те, що легко можна уявити сучасний фільм із цим сюжетом, свідчить, що цей сценарій уже існує як ідеологічна можливість.

Тут ми помічаємо зв’язок, ще недостатньо прояснений в дискусіях про прекаріат. Можна сказати, що ці дискусії – ознака того, що радикальні народні рухи, а також критичні соціологи втратили ілюзії і зіштовхнулися з реальними наслідками підпорядкування західного світу тому самому глобальному капіталізму, який раніше панував без обмежень лише в інших частинах світу. В багатьох західних країнах робітничому рухові вдалося врегулювати ринок праці, перерозподіляти прибутки компаній і викорінити бідність. Утворився острівець добробуту, соціальної справедливості і рівності в океані капіталістичної і колоніальної нерівності. Здавалося, що бідність зникла, хоча насправді вона просто перемістилася. Тієї самої миті, як у Європі і Північній Америці утворилися держави загального добробуту, інші частини світу раптом виявилися бідними і “нерозвинутими”.

Звісно, це спрощення, але воно має сенс. Колонізовані народи боролися за свободу і змусили колоніальні держави визнати – принаймні, на папері – право всіх людей на рівність і самовизначення. Однак тієї самої миті, як ці народи відмовилися безоплатно працювати на білу людину і оголосили себе рівними їй, біла людина впровадила новий дискурс. У ньому підкреслювалося, що новостворені держави хоч і рівні, однак відсталі, нерозвинені і – за економічними стандартами, впроважденими після 1945 року – бідні. Бідність передбачає, що білий світ мусить і далі “розвивати” ці країни, часто в той самий спосіб, у який це робили протягом століть – щоправда, тоді цей “розвиток” виправдовували обов’язком і відповідальністю, що супроводжує расову вищість.

Навіть економісти неоліберальної школи – насправді, перш за все вони – визнали, що у природі капіталізму закладено створення багатства шляхом поширення бідності, і що він ініціює бідність з метою зростання багатства. Ось чому марксисти постійно вимагають знищення капіталізму. Це також пояснює, чому більшість інших вимагали як мінімум (за словами Карла Поланьї), щоб капіталізм було вбудовано в суспільство, тобто обмежено з метою перерозподілу багатств, створених капіталізмом, між тими, хто страждає від бідності – наслідку того самого процесу.

Проте протягом останніх трьох десятиліть сценарій був протилежний: неоліберальному режиму вдалося вбудувати суспільство в капіталізм. Його прихильники рекомендували європейським суспільствам добробуту підкоритися, як це зробили решта частин світу. Там політика тривалий час сприяла формуванню ринку у чистому вигляді, піддаючи людей і навколишнє середовище впливу капіталістичних способів виробництва багатств. Ці сили не слід блокувати штучно ініційованими політичнимами заходами; бідні повинні прийняти свою бідність як наслідок багатства, накопиченого заможними, тим самим визнаючи цю поступку як економічну необхідність.

Наслідки абсурдні. Щойно оголосили суму премій генерального директора скандинавського банку “Nordea”: вона становить близько 2 млн. євро (20 млн. шведських крон), не кажучи про пенсію в розмірі близько 10 млн. євро (100 млн. крон). Водночас шведська правоцентристська Партія Центру запропонувала 25-відсоткове скорочення початкових ставок нових співробітників. Засадничі принципи управління в цьому випадку, насправді, аналогічні тим, які застосовували для керування рабською працею на американських плантаціях. Частіше бийте рабів, знижуйте вік, з якого дітей можна направляти на роботу на полях – і прибутки зростатимуть. Багаті стають багатшими, а бідні – біднішими. Правителі вбачають тут уже не несправність, а ознаку того, що система працює як слід, як стверджував американський культурний критик Річард Дінст.4

Що тоді робити бідним? Планування кар’єри, коучин?, когнітивно-поведінкова терапія, пошуки хороших шкіл, випробувальні терміни, згода на низьку початкову оплату праці – ось деякі можливі рішення. В цілому, бідність може бути подолано завдяки посиленню конкурентної боротьби, у якій бідні перевершуватимуть один одного на ринку праці. Так бідність одного зменшиться за рахунок збіднішання іншого.

А якщо вони не в змозі конкурувати? Тоді це їхні власні проблеми. Це тому, що вони не докладають достатньо зусиль. Вони ні на що не здатні, ледачі від природи або так виховані і безпорадні через звичку жити на утриманні. Еліта буде показувати на них пальцем, називати африканцями західного світу, якщо взагалі не почне знущатися над ними, називати білим сміттям, купкою аутсайдерів, представниками нижчого класу, який, до всього, ще й звинувачують у зростанні популізму та расизму в Європі.

“Наша бідність буде найбільшим експортним товаром”, – прокоментував філіппінський кінорежисер у 1980-х. Він мав на увазі те, як його країна вирішила покращити свою торгівлю: зобов’язати мільйони бідних громадян займатися рабською працею на кораблях, у сфері туризму та в інших службах. Бідність – це експортний товар. Європа колись знала про це, але, здається, забула. Швеція направила мільйони бідних до Америки. Європейські країни стали сильними, бо змістили бідність в інші зони. Це неминучий побічний продукт капіталізму.

У наші дні бідність є одним із найпоширеніших імпортних товарів на Заході. Уряд запевняє нас, що ми маємо імпортувати злидні, щоб підтримати зростання, конкурентоспроможність, благополуччя і – так, багатство. Цей процес не закінчиться, поки умови для нас не будуть такі самі, як і для мільйонів працьовитих китайських швачок і працівників конвеєру, або настільки ж численних африканців, які працюють на іспанських, італійських та голландських овочевих плантаціях.

Усе це приводить нас до питання про корисність поняття “прекаріат” у політичному дискурсі. Воно може бути надмірним узагальненням, але, як і всі узагальнення, це стимулює думати про взаємозв’язки. У кращому разі, ознайомившись із цим поняттям, ми стаємо більш обізнаними про єдність робочих людей і спільне для нас відчуття несправедливості. ?ай Стендін? стверджує, що прекаріат – це новий політичний суб’єкт. Його першою і найбільш самоочевидною політичною вимогою є заробітна плата громадян. Прекаріат, як стверджує Стендін?, унаочнює точки дотику між корінними жителями і мігрантами, а також зв’язок між, скажімо, шведською економікою та повсякденним життям філіппінських покоївок, африканських сезонних робітників і працівників китайських заводів, які мають найгірші робочі місця у системі світової економіки.

Міграція і прекаризація тісно пов’язані. У всьому світі погіршення умов праці обумовлене конкретною політикою імміграції та еміграції, які роблять можливим максимальне вилучення доданої вартості, згенерованої роботою, яку виконують мігранти без документів і прав. Рабські плантації тепер не десь у тропіках, а прямо тут, у нашому середовищі, вони є складовою неформального сектору економіки, на який дедалі більше людей розраховують як на можливість вижити. Але вони також є частиною нової офіційної економіки – що конструюється через тимчасовий дозвіл на проживання і вільні економічні зони – в межах якої роботодавець має такий ступінь свободи відбору і представлення робочої сили, що його робітники є практично його рабами. З цього випливає, що другою вимогою прекаріату є захист прав мігрантів, незалежно від того, звідки вони і яку роботу роблять.

Іншими словами, політична платформа прекаріату спирається на безумовні права громадян на гідний дохід і права мігрантів на отримання громадянства. Незліченна кількість чоловіків і жінок були б готові погодитися з цим на сьогоднішній день, якби існував рух з цими вимогами, до якого можна було би долучитись. Але враховуючи те, наскільки численним стає клас прекаріату зараз, це навіть не один рух, а велика їх кількість. Політолог Маріо Кандеас наполягає, що прекаріат є настільки різнорідним за класом, статтю, етносом і національністю (“скупчення осіб, що не мають спільної мети”), що його дуже складно організувати.5

Революційні рухи часто описували як “багатоголову гідру”, яку неможливо організувати та контролювати. Її ревучі “голови” з’являються по всьому світу. Французький антрополог Ален Берто підрахував кількість повстань по всьому світу і виявив, що ця кількість швидко зростає. Він називає сьогодення “епохою бунтів”. 6

Між тим, ми мусимо також відзначити, що прекаріат робить видимою не тільки подібність умов праці й політичних вимог робітників і мігрантів у всьому світі. Провідні аналітики з питань нової світової стратифікації соціальних класів також зазначають, що він несе на собі відбиток глобалізованої інфраструктури та зміни обрисів поля праці. Уявіть фабрику Foxconn у Шеньчжені, де 230 000 чоловіків і жінок працюють по дванадцять годин на заводах.

Inside of container

Photo: Danny Cornelissen/Wikimedia

Прекаріат створений такими новими формами капіталістичного виробництва. Насправді, формат цього нового процесу досить легко описати. В наш час економіка характеризується об’єктами розміром 12.2×2.7×2.4 метри, виготовленими з листової сталі, з дверима на засові (можливі місцеві відмінності в матеріалі та розмірі). Ми знаємо, що глобалізація була би неможлива, якби не можна було оцифрувати всі потрібні дані. Ми також починаємо розуміти, що вона передбачає прекарізацію праці. Та хіба ми підозрювали, що вона також передбачає запакування товарів у контейнери?

Контейнер – універсальна одиниця глобального суспільства споживання, упаковка, що адаптується до будь-якого вмісту, сприяє швидкому обміну будь-яких товарів. Схожим чином, прекаризованість асоціюється з основним типом праці, яка покірно й гнучко пристосовується до будь-якого робочого місця, форми зайнятості та способу виробництва. Не випадково в серіалі The Wire перевезення контейнерів подані як центральний образ 21-го сторіччя. Можна навіть додати, що суспільство, представлене Балтімором Девіда Саймона, породжене логікою контейнера і живе згідно з нею. Це дедалі більше стосується нас усіх. Тож вас не мало би здивувати, що обробкою контейнерів, як правило, займаються чоловіки і жінки, що живуть у прекаризованих умовах. Подумайте про тих, хто збирає товари, які запаковують у контейнери, хто завантажує і вивантажує їх, і про тих, хто замкнений у цих самих контейнерах.

До недавнього часу Італія, за підтримки ЄС, допомагала Лівії, поставляючи контейнери. Це для того, щоб лівійська поліція відвозила африканських біженців і мігрантів, що намагалися пробратися до Європи, назад до південного кордону Лівії. На саміті ЄС в Гетеборзі у 2001 році поліція використовувала контейнери, щоб утримувати демонстрантів в оточенні. Щоправда, їх не замкнули в контейнерах, а забарикадували між ними. Розташовані вздовж вулиць африканських міст контейнери слугують магазинами, кіосками та барами. Вони стали частиною міської архітектури. Багато архітекторів експериментують з формою контейнерів, іноді в поєднанні з бараками, проектуючи дешеве житло для молоді і бідноти. Та чим, врешті-решт, є ці склади, торгові центри, бази постачання і фабрики, що оточують в’їзди до наших міст? Прямокутні бляшані оболонки сірого чи зеленувато-сірого кольору – вони слугують великими контейнерами, у яких розбирають, перезавантажують і перезбирають дрібніші. Вони є частиною похмурого краєвиду прекаріату – такі ж гнучкі й одноманітні, як і робота, яку виконує цей клас, і як споживання, рівень якого він підтримує.

Прекаріат – це людська подоба глобального капіталізму, матеріальним втіленням якого є контейнер. На відміну від решти архітектури та дизайну, контейнерам, здається, бракує будь-якої виразності, вони є прикладом того, що можна назвати “архітектурним аутизмом”. Зовні немає жодних ознак того, що всередині; там може відбуватися все, що завгодно. Таким є становище і властивості прекаріату: ніщо, в якому може вміститися все; людський потенціал, зведений до рівня порожньої праці – людський фактор мінімізовано, щоб максимізувати прибутки. Упаковуєте контейнер і розпаковуєте його, їсте і спите в ньому. І коли в один прекрасний день ви відкриваєте його, а з нього вивалюються трупи дев’ятнадцяти молодих жінок східноєвропейського походження, ви наступного ж дня оголошуєте загальний страйк.

  1. Ivor Southwood, Non-Stop Inertia, Zero Books 2011.
  2. Guy Standing, The Precariat: The New Dangerous Class, Bloomsbury Academic 2011.
  3. Saskia Sassen, Sociology of Globalization, Norton 2006.
  4. Richard Dienst, The Bonds of Debt: Borrowing against the Common Good, Verso 2011.
  5. Mario Candieas, "Genealogie des Prekariats", in Claudio Altehhain et al. (eds.) Von 'Neuer Untersicht' und Prekariat: Gesellschaftliche Verhaltnisse und Kategorien im Umbruch, Transcript Verlag 2008.
  6. Alain Bertho, Le temps des emeutes. Bayard Editions 2009.

Published 26 March 2013

Original in Swedish
Translation by Liliia Chulitska, Roksolana Mashkova
First published in Spilne online (Ukrainian version); Arena 3/2012 (Swedish version); Eurozine (English version)

Contributed by Spilne
© Stefan Jonsson / Spilne / Eurozine

PDF / PRINT

recommended articles