Катання на американських гірках

Після референдуму про незалежність в 1991 році Україна бачила чимало злетів та падінь. Протягом останніх тридцяти років українські митці досліджували питання ідентичності, буквально, серед руїн утопії, однак визнання отримали тільки нещодавно.

Упродовж майже тридцяти років від часів розпаду СРСР, Україна здобула державну незалежність, пізнала феномен олігархічного капіталізму і неймовірний ріст корупції, пережила три хвилі масових протестів, дві революції, гібридну війну на сході країни, анексію Криму, невротичну запізнілу декомунізацію і тотальну карнавалізацію політики. Спалахи прямої політичної дії змінювали довгі періоди політичного спектаклю. Цей стан по праву можна назвати нервом епохи. Перманентна соціальна турбулентність поступово стала звичкою і сформувала вже кілька поколінь українських художників, гібридну війну на сході країни, анексію Криму, невротичну запізнілу декомунізацію і тотальну карнавалізацію політики. Спалахи прямої політичної дії змінювали довгі періоди політичного спектаклю. Цей стан по праву можна назвати нервом епохи. Перманентна соціальна турбулентність поступово стала звичкою і сформувала вже кілька поколінь українських художників, світогляд яких нерозривно пов’язаний із життям за доби докорінних змін.

Парк розваг Прип’ять. Photo by Följ from Pixabay

Іноземцям сучасна Україна іноді досі здається зменшеною реплікою Росії. Насправді ж це геть інший культурний і політичний контекст зі своїми особливостями та своєю історією. Україна, певно, недостатньо екзотична, щоби виклик.ти зацікавленість власною інакшістю, і при цьому вона не є інтегральною частиною загальноєвропейських процесів. Величезна країна з багатою культурною традицією, насиченим мистецьким процесом і по-своєму унікальним історичним досвідом дотепер залишається сліпою плямою на карті Європи.

У 1850 році Карл Маркс писав про перманентну революцію, наголошуючи, що кінцева мета всіх революційних перетворень — перехід до безкласового суспільства та кардинальний переворот в ідеях і відносинах. У ХХ столітті цю концепцію по-своєму зрозумів і розвинув Лев Троцький1. «Є в революції початок, немає в революції кінця!» — співали у відомій радянській пісні. Якщо говорити про сучасну Україну, то перманентна революція — влучна метафора настроїв у країні, яка три десятиліття поспіль несеться на американських гірках соціальних трансформацій, в якій хвилі масових протестів накочуються одна за одною, а за всім цим, як і раніше, ввижається трагічний привид 1917 року. Там, де закінчується фантазм західного інтелектуала про революцію, починається реальність новітньої історії України. Вона, звісно, драматично відрізняється від теорії. Турбулентність, ніяк не закінчиться, болючий пошук власної ідентичності в театрі тіней непростого минулого, життя на руїнах найбільшої утопії ХХ століття і щира, збережена попри численні історичні травми віра в те, що суспільство можна й потрібно змінювати — усе це формує унікальну енергетику мистецтва й клімату в країні загалом.

Метафоричне застосування концепту перманентної революції щодо сучасної України має ще один несподіваний аспект, який цілком відповідає духові оригінальної теорії про експорт ідей. Останніми роками стався цікавий зсув. Після «перебудови» й розпаду СРСР в Україні, а також в інших колишніх радянських республіках, укорінилася думка про те, що країна колись усе-таки здолає рештки тоталітарного минулого й «доросте» до рівня західних демократій. Насправді ж усе все відбулося майже точнісінько на впаки.

Останніми роками в кожного, хто обізнаний з новітніми українськими реаліями, не могло не скластися легке дежавю й відчуття, що західні країни починають проживати досвід, який уже давно став для України звичним. Олігархи при владі і трофейні дружини, гібридні війни і кольорові революції, спустошення звичних смислів, тотальна втрата довіри й релятивізм… Після виборів у США 2016 року весь світ заговорив про епоху постправди та інформаційні атаки в інтернеті, але саме Україна була однією з перших мішеней масової кампанії з маніпуляції фейковими новинами в соціальних мережах іще з часів Майдану 2013–2014 років.

Глобальні зміни, які відбуваються сьогодні внаслідок приходу дигітального капіталізму, спричиняють сум’яття, розгубленість перед майбутнім і необхідність кардинально переглянути попередні моделі соціального порядку. Від часів розпаду СРСР Україна вчилася виживати на руїнах смислових і ціннісних систем попередньої доби. При цьому їй досі вдається уникнути повернення до авторитаризму. У певному сенсі за останні десятиліття це суспільство переживало виклики сучасності, з якими лише сьогодні починає зіштовхуватися решта світу.

Тож яке місце посідає сучасне мистецтво в системі координат, яку майже цілком підпорядковано еросу політичного? Чим є політичне мистецтво в середовищі, де сам. слово «політика» стало синонімом корупції і свавілля, і де, попри це, на головній площі країни регулярно виростають барикади, красі та стихійному концептуалізму яких можуть позаздрити найкращі світові художники?

Наразі в Україні існує парадокс: на тлі стрімкого розвитку мистецького середовища доволі рідкісним явищем залишаються узагальнені тексти з історії комплексу феноменів, що їх можна окреслити як «сучасне мистецтво». Це відбувається насамперед унаслідок системної інституційної кризи. Її й сьогодні, після 28 років Україною незалежності, по суті, так і не подолано. Постійні трансформації в суспільстві не зміцнюють механізми пам’яті. Внутрішній голос, заснований на досвіді поколінь, які пережили бурхливе ХХ століття, постійно нашіптує, що певні речі простіше й зручніше забути. Наше мистецтво, та й суспільство загалом, опинилося в ситуації, коли найбільшим ризиком стає безпам’ятство.

Після здобуття Україною незалежності сучасне мистецтво поступово стало панівною художньою парадигмою. Що ж це за явище і як воно співвідноситься з мистецтвом часів СРСР, нонконформістською традицією та авангардними течіями початку ХХ століття? Протягом десятиліть не було систематичних закупівель до державних музейних фондів, музей сучасного мистецтва так і залишається утопічною мрією, свого часу не проводилася робота з архівування й аналізу матеріалів цілої культурної доби. Останніми роками, на щастя, ситуація покращується. Здається, багато людей одночасно згадали, як це цікаво — писати й видавати книжки.

Цей текст перевиданий у співпраці з Інститутом наук про людину у Відні та є вступом до книжки Аліси Ложкіної «Перманентна революція».

Троцкий, Лев. Перманентная революция. — Берлин: Гранит, 1930. Запоруку успіху соціалізму в СРСР Троцький вбачав в експорті революції на Захід і подальшій перемозі комунізму у світовому масштабі. У цьому дослідженні поняття «перманентна революція» вжито метафорично.

Published 20 December 2021
Original in Ukrainian
First published by ArtHuss 2020

Contributed by The Institute for Human Sciences (IWM) © Alisa Lozhkina / ArtHuss / The Institute for Human Sciences (IWM) / Eurozine

PDF/PRINT

Newsletter

Subscribe to know what’s worth thinking about.

Related Articles

Cover for: Ukraine at 30: A ‘glass half-full’

In an issue of ‘Krytyka’ on Ukrainian independence: a catalogue of errors from Kuchma to Zelensky; a personal history of freedom formed; and seismic shifts in the Kremlin’s symbolic geography.

Cover for: Woven memory

An art exhibition conjures up the silent spectre of the Holocaust in Hungary to explore apparently incompatible recollections, confront contradictory perspectives and engage with conflicting narratives.

Discussion