Останній розділ

Упершому розділі свого роману “Якщо подорожній однієї зимової ночі”, написаного 1979 року, Італо Кальвіно знайомить читача з персонажем (звуть його “Ти”), який щойно зайшов до книгарні з наміром купити один примірник нещодавно виданої книжки Італо Кальвіно “Якщо подорожній однієї зимової ночі”.

Уже на вітрині книгарні ти зауважуєш обкладинку з потрібним тобі заголовком. Прямуючи на цей маяк, ти прориваєшся крізь густі лави Книжок, Яких Ти Не Читав, а вони хмуро зирять на тебе з шаф та стелажів, намагаючись тебе залякати. Але ти знаєш, що не повинен перед ними пасувати, що серед них – гектари й гектари Книжок, Яких Можна Й Не Читати; Книжок, Написаних Не Для Того, Щоб Їх Читали; Книжок, Які Ти Вже Прочитав, Навіть Не Розгортаючи, Бо Вони Належать До Категорії Тих, Що Були Прочитані Ще Перед Тим, Як Їх Написано. Так ти подолав перший оборонний рубіж, і на тебе накинулись орди Книжок, Що Їх Ти Неодмінно Й Охоче Прочитав Би, Якби Мав Більше Життів, Та, На Жаль, Життя Тільки Одне. Ти обходиш їх швидким маневром і стикаєшся з армією Книжок, Що Ти Збирався Прочитати, Але Спочатку Треба Було Прочитати Інші; Книжок Надто Дорогих, Які Ти Сподівався Купити, Коли Їх Виставлять На Розпродаж За Півціни; Книжок, Таких Самих, Як Вищеназвані, – Коли Їх Видадуть У Дешевому Кишеньковому Форматі; Книжок, Що Їх Можна Спробувати В Когось Позичити; Книжок, Що Їх Усі Читали, А Тому Можна Вважати, Що Й Ти Їх Читав. Відбивши ці атаки, ти опиняєшся перед фортецею, де тримають оборону
Книжки, Що Ти Вже Давно Запланував Прочитати,
Книжки, Що Їх Ти Роками Шукав І Не Міг Знайти,
Книжки, Пов’язані З Чимось, Чим Ти В Даний Час Займаєшся,
Книжки, Що Ти Хотів Би Про Всяк Випадок Мати Під Рукою,
Книжки, Що Їх Можна Відкласти На Потім І Прочитати, Можливо, Влітку,
Книжки, Яких Тобі Бракує, Щоб Поставити Їх Поряд З Іншими Книжками В Твоїй Шафі,
Книжки, Що Викликають Раптове, Нестримне Й Не Зовсім Виправдане Зацікавлення.
І от, коли тобі вдалося скоротити безмежне число твоїх супротивників до певної цифри з великою, але бодай скінченною кількістю нулів, тобі й далі не дають перевести подих, наскакуючи з засідки – Книжки, Прочитані Так Давно, Що Можна Було Б Їх Перечитати, а з ними й Книжки, Що Ти Завжди Вдавав, Ніби Читав Їх, А Тепер І Справді Час Їх Прочитати.
(Переклад Романа Скакуна.)

The Long Room, Trinity College Dublin. Photo: Morgennebel. Source: Flickr

Одну з книжок, що їх варто додати до твоєї бібліотеки, написали Родерик Кейв і Сара Аяд під вельми привабливою назвою – “Історія книги у ста книжках” (Британська бібліотека, 2014). Та не дай ввести себе в оману: сто згаданих тут книжок, як зазначено в назві, збираються розповісти історію книги, а не історію чи історію ідей через книжку. Так що це не одна з тих Книжок, Які Вказують Тобі, Щo’ Ти Повинен Був Прочитати І, Можливо, Усе Ще Міг Би, Якщо Підеш На Пенсію. Кейв і Аяд радше прагнуть показати через історичне дослідження книги як артефакту широкий діяпазон фізичних форм, яких набувало це вмістилище інформації, широкий спектр суспільств і культур, у яких вона знайшла своє місце, і широкий спектр цілей, до яких її пристосовано.

Чимало історій книги починаються з Гутенберга – з недбалим кивком у бік, так би мовити, передісторії (що складається переважно з европейської рукописної традиції) у вступному слові. На противагу цьому, у Кейа і Аяд Гутенберг з’являється аж на 94-й сторінці, на третині дороги. Букваліст міг би зауважити, що деякі з артефактів, представлених у перших розділах, – це насправді не книжки, а просто приклади речей, що їх уважають вартими того, аби їх пам’ятали: зображення, намазюкані на стінах печер, слова, видряпаніОдну з книжок, що їх варто додати до твоєї бібліотеки, написали Родерик Кейв і Сара Аяд під вельми привабливою назвою – “Історія книги у ста книжках” (Британська бібліотека, 2014). Та не дай ввести себе в оману: сто згаданих тут книжок, як зазначено в назві, збираються розповісти історію книги, а не історію чи історію ідей через книжку. Так що це не одна з тих Книжок, Які Вказують Тобі, Щo Ти Повинен Був Прочитати І, Можливо, Усе Ще Міг Би, Якщо Підеш На Пенсію. Кейв і Аяд радше прагнуть показати через історичне дослідження книги як артефакту широкий діяпазон фізичних форм, яких набувало це вмістилище інформації, широкий спектр суспільств і культур, у яких вона знайшла своє місце, і широкий спектр цілей, до яких її пристосовано.

Чимало історій книги починаються з Гутенберга – з недбалим кивком у бік, так би мовити, передісторії (що складається переважно з европейської рукописної традиції) у вступному слові. На противагу цьому, у Кейа і Аяд Гутенберг з’являється аж на 94-й сторінці, на третині дороги. Букваліст міг би зауважити, що деякі з артефактів, представлених у перших розділах, – це насправді не книжки, а просто приклади речей, що їх уважають вартими того, аби їх пам’ятали: зображення, намазюкані на стінах печер, слова, видряпані на кістках тварин, висічені на глиняних табличках, написані на папірусі й пальмовому листі, бамбуку та корі. Утім, за менш ніж шістсот років після виникнення Гутенбергової технології, її довговічність ставлять під дедалі більший сумнів, і очевидно, що людей у транспорті сьогодні більше поглинає “дівайс”, аніж книжка чи газета. А тому, можливо, надмірний буквалізм – це не дуже добра ідея. Оболонка змінювалася впродовж тисячоліть і, безсумнівно, зміниться знову. Можливо, слід запитати інше: чи зміна носія (що, схоже, повсюдно відбувається довкола нас) здатна змінити природу того, що він несе, і якщо так, то чи в цьому криється небезпека для інтелектуальної культури.

Ті з нас, хто вихований чи виховує власних дітей у сім’ях середнього класу, здебільшого вважатимуть читання за однозначне благо, звичку, яку слід усіляко заохочувати. Згадка про те, що дитина “завжди носом у книжці”, зазвичай не є наріканням, хіба що в устах найбільш виражених мачо-татусів. Щоправда, багато дітей переважно тяжіють до того, що їхні батьки вважають за “непотріб”, але всі сподіваються, що підліткова манія на Сьюзен Колінз чи Гейл Формен переросте в пожиттєву любов до… ну, просто книжок. Читання в дитинстві та в підлітковому віці часто буває або примусом, або пристрастю, проте цілком можливо, що навіть найнеймовірніші автори здатні стати дорогою до Пруста.

Утім, читання книжок не завжди сприймали позитивно, особливо коли це аняття вперше почало виникати серед соціяльних груп, для яких його вважали не їхньою справою. 1796 року клірик Йоган Рудольф Готліб Беєр із осудом писав про сплеск

читачів, які прокидаються і йдуть спати з книжкою в руках, які не можуть відкласти її за обіднім столом, тримають її біля себе, коли працюють, беруть із собою на прогулянку і не можуть відірватися від того, що читають, аж поки завершать. Та щойно проковтнуть останню сторінку, як кидаються на пошуки іншої книжки ‘…’. Жоден курець, кавоман, п’яниця чи картяр не може бути так прив’язаний до своєї люльки, чашки, пляшки чи стола для карт, як ці бібліоманіяки до свого читання.

Інші коментатори аналогічного характеру зосередили свою зневагу і похмурий гумор на соціяльному статусі декого з нових читачів: камердинер чи лакей читає, служниця читає, чийсь кравець або швець читає. Але навіщо? Однак зневага не завжди була найгіршою формою, яку породили противники поширення грамотности. Кодекс штату Вірджинія (США), переглянутий 1818 року, постановляв, що

всі зустрічі або зібрання рабів чи вільних негрів або мулатів, котрі приєднувалися до цих рабів чи спілкувалися з ними в будь-яких молитовнях чи будинках та ін. уночі; або в будь-якій школі чи школах, щоб навчити їх читання або письма, удень чи вночі, під будь-яким приводом, розглядається і трактується як проведення незаконних зібрань.

Важливо зазначити, що Йоган Беєр думав свої думки і писав свої слова у десятиліття, яке стало свідком дедалі наполегливішого утвердження прав людини, а у Франції – навіть кривавої революції проти усталеного ладу. Як священик він мав би бути не лише часткою невеликої освіченої та грамотної меншини, але й (через свої привілейовані відносини з тим, що написано, – категорією вищою супроти того, що просто сказано) утіленням влади, людиною, яка здатна чітко висловлюватися про речі: так говорить книжка, тож не варто вдаватися до інакомислення. Проте в останні десятиліття XVІІІ століття чимраз більше людей стали письменними і читали (або хтось їм читав) чимало нових книжок, які відкрито і скандально ставили під сумнів істинність багатьох речей, зокрема те, що Бог створив і багатих, і бідних, і кожному з них призначено гідно жити відповідно до свого статусу. І чим могли закінчитися ці сміливі пошуки?

Наскільки реальною була манія на читання, яка так чудувала і дратувала Беєра та багатьох інших консервативних спостерігачів? Статистики з грамотности досить мало, а там, де вона існує, її треба трактувати обережно: якщо нам відомо, що, скажімо, 10% населення в певний час мали базову початкову освіту, а отже, володіли певним умінням прочитати текст, це ще не означає, що вони справді читали. Нам потрібно знати, чи могли вони читати досить добре, щоб практика регулярних читань приносила задоволення або принаймні не була нестерпно обтяжли
вою. Нам також треба було би знати, чи книжки були їм доступні (для прикладу, в Німеччині XVIII століття 80% населення жили в селах, далеко від будь-яких книгарень), ба більше, чи вони могли дозволити собі купувати їх. Доктор Джонсон уважав Англію “нацією читачів”, проте Едмунд Берк, його близький сучасник, у 1790-х роках оцінював реальну кількість читачів як вісімдесят тисяч із шести мільйонів населення, тобто 1,33%.

Такий низький показник геть не дивний: 1788 року в чверті англійських муніципалітетів іще не було шкіл. Додаткові ускладнення випливали з диференціяції між статями: жінки рідше за чоловіків були письменними, хоча часто жінки могли читати, але не писати. Незаперечним є факт, що з низького рівня письменність доволі стрімко зросла до кінця XVIII століття і здійснила масштабні досягнення в ХІХ столітті. Щоправда, гендерні відмінності залишилися в тому, щo читали і писали. Жінки, зокрема у протестантських культурах, часто читали вголос Біблію своїй сім’ї і вписували в неї родинні дати народження, шлюбів і смертей; чоловіки читали альманахи, з яких черпали інформацію про сільське господарство та погоду, а ще, можливо, газети, вносили в бухгалтерські книги записи про те, скільки вони заплатили за насіння або отримали з продажу худоби. Бретонський письменник П’єр-Жакез Ельяз згадує, що за часів його дитинства у 1920-х роках його сім’я мала вдома дві важливі книжки: одна з них – житія святих (Buhezarzent), яка зберігалася у материній весільній скрині, друга – словник Ляруса, який тримали на підвіконні в головній вітальні. Одна з них репрезентувала традиційну Францію, релігію, сім’ю і бретонську мову, друга була пам’ятником і носієм модерного французького секуляризму й позитивізму.

Ранні тексти в нашій культурі, в Европі чи деінде, як правило, тісно пов’язано з релігійною або магічною практикою. Єгипетський папірус, який почали виготовляти з серцевини осоки близько 2900 року до н. е., неможливо було складати, але його використовували в сувоях, які могли сягати до тридцяти сантиметрів у висоту і тридцяти метрів у довжину. Найкращі з них було написано з поховальною метою, їхня функція полягала в тому, щоб вказати душі шлях до потойбічного життя. Китайські бамбукові “книги” писали ідеограмами на довгих пластинках: письмо лягало на них згори донизу, а потім переходило на найближчу пластинку ліворуч. Бамбук був чутливий до гниття і комах, але зберігався краще, коли його було запечатано в гробницях, як-от рукопис Годянь Чу, вісімсот чотири вцілілі пластинки якого, датовані приблизно 300 роком до н. е., містять витяги з декількох основних текстів китайської філософії, зокрема конфуціянської Книги обрядів. Пізніші китайські книги із шовку чи паперу зберігають основний дизайн бамбукових літописів. У середині ХІІІ століття корейський імператор Кочжон наказав відтворити весь китайський буддійський канон на березових дошках, після того як попередній знищила монгольська навала. Понад вісімдесят тисяч із них донині зберігаються в храмі Геінса. До того як европейці завезли папір, священики Суматри вирізьблювали написи батакським письмом на бамбукових шматочках чи секціях. Потім у них втирали чорний барвник, щоб зробити букви помітнішими. Той же метод використовували для письма на кістках буйвола. Ці техніки повністю не зникли: їх використовують донині, але переважно на артефактах для туристів. Кейв і Аяд також зазначають, що в 1840-х роках хлопці-підлітки відсилали дівчатам цидулки, написані на бамбуку, “вихваляючи їхнє блискуче волосся, повні груди та силу в шліфуванні рису”, але, на жаль, такі способи залицяння, здається, вимерли.

Кінець класичної цивілізації в Европі, як пишуть Кейв і Аяд, приніс

тривалий осінній занепад і сувору зиму, в яку мало що проросло, хіба що в небагатьох затишних місцинах, а після них настала весна, коли свіжі подихи життя і прихід квітів переросли у щедре тепло та родюче літо Ренесансу.

Можливо, це аж надто драматичний опис культурного занепаду так званих Темних віків, однак упродовж цього тривалого періоду рівень письменности справді дуже впав. Але

три речі вберегли знання старого світу: по-перше, поширення застосування пергаменту як звичної письмової поверхні; по-друге, загальноприйнята форма старовинного рукопису привела до появи нових способів захисту текстів (палітурки), що підвищило шанси книжок на виживання; по-третє, благоговіння перед священними книгами, що стало поштовхом для виникнення скрипторіїв при монастирях і заохотило духовенство до читання.

Саме в одній із таких затишних місцин, можливо, в абатстві святого Павла в південноавстрійському Лаванталі чи в Райхенау на Боденському озері в ІХ столітті переписувач додав кілька строф староірландською мовою до збірника, що його він компілював, нині відомого як Молитовник Райхенау. У ньому він зіставив свою копітку інтелектуальну працю з полюванням свого білого кота, Пангур Бана (ця версія належить Вістену Г’ю Одену):

Пангур мій шкребе під стіну – Все мишей шукає.
Я – проблеми богословські Пильно так вивчаю.

Кіт радіє, як розгоне
Він кодло мишаче.
Я – коли в складнім питанні Відповідь побачу.

Я і Пангур – друзі добрі,
Два ченці одмінні.
Пангур – мисливець хоробрий, Я – книгар сумлінний.
(Переклад Віктора Заславського.)

Поява університетів – Болонья (1088 рік), Париж (1150 рік), Оксфорд (1167 рік), Саламанка (1218 рік), Падуя (1222 рік або раніше) – підвищила попит на книжки і ввела прибуток, а також ранню форму ринку в книготоргівлі. Університети зорганізували систему “pecia”, за допомогою якої книготоргівці забезпечували студентів копіями частин певних текстів за узгоджену плату. Запровадження друку з рухомими літерами значно розширило можливості заробляти гроші за допомогою книготоргівлі. Володіти одним або декількома друкарськими пресами в місті, яке мало університет чи було важливим церковним центром, мати можливість випускати невеликим додатковим коштом необмежену кількість копій тексту, на які був гарантований попит, – було майже як володіти ліцензією на друкування грошей.

Найстарішою у світі збереженою книгою, надрукованою рухомими літерами, вважають Чикчи, корейський артефакт, датований 1377 роком. Утім, хоч у китайській культурній сфері з цією технологією протягом століть проводили найрізноманітніші експерименти, вона не прижилася: найбільшою перешкодою став величезний набір знаків. Европейський “винахід” друкарського верстата рухомого типу традиційно приписують Йоганові Гутенбергу з Майнца, дарма що в той час могли існувати персонажі майже рівнозначні йому. Із Майнца друк швидко поширився німецькомовним світом: до Кельна, Страсбурга, Нюрнберга, Бамберга і Базеля, а згодом до Франції, Нижніх країн та Італії.

В останнє десятиліття XV століття Венеція стала визначним центром світової видавничої справи. Тут виходила величезна кількість літургійних творів, грецької і латинської класики, єврейських релігійних текстів, нотних записів переважно релігійного призначення, карт, атласів і наукових книжок. Використовували латинську, грецьку, арамейську й арабську абетки, іврит і глаголицю (ранньослов’янську). 1486 року венеціянська влада запровадила привілей авторського права, щоб захистити інвестиції друкарів. Міські банкіри були готові надавати кредити, щоб підтримати справу; папір надходив із місць поблизу озера Ґарда, також венеціянської території. Найвидатнішим видавцем Венеції був учений Альд Мануцій, який публікував класичні твори у виданнях, де текст був охайний, а шрифти змагалися красою з письмом ориґіналу. Студія Альда привернула увагу науковців, тож друкарня стала майже академією, в якій одні вчені мужі працювали, а другі без кінця проходили через неї (а що багато з них були біженцями з Візантії/Константинополя, які нещодавно дісталися туркам, то за “лінґва франка” часто слугувала грецька мова). Венеція була торговим містом, однак друкарство було для Альда та його однодумців не лише бізнесом, а й покликанням. Люди могли би прийти, щоб просто погомоніти, проте робота не чекала. Альд повісив оголошення на дверях своєї студії: “Хоч хто ти є, Альд щиро просить тебе викласти свою справу якомога малослівніше і піти, хіба що ти, як Геркулес для втомленого Атласа, готовий стати мені у пригоді. Тут завжди знайдеться досить роботи для тебе і всіх, хто прийде сюди”.

Розширення вже наявних механізмів цензури щодо друкованих книжок не забарилося (хоча Венеція була вправніша, ніж більшість, в ухилянні від влади духовенства). 1486 року електорат Майнца і сусіднього імперського міста Франкфурта спільно запровадили першу світську цензуру. Франкфурт був центром німецької книготоргівлі від кінця XV століття, проте міський бізнес поступово підривала цензура духовенства. І його знаменитий книжковий ярмарок у ХVІІІ столітті було затьмарено Ляйпцизьким. Протестантська Реформація стала великим благом для видавців: більше сект – більше текстів, а тепер ще й більше читачів, бо книжки дедалі частіше публікували народною мовою, і їх купувала чимраз більша кількість інтелектуалів із ремісницьких та купецьких верств. Деякі території, де цензура була дуже незначною, також виграли комерційно. Як зазначив Зиґфрид Г. Штайнберґ:

Купецька аристократія голандських міст, якій був притаманний широкий світогляд і далекоглядність, запропонувала притулок переслідуваним іспанським та португальським євреям, французьким гуґенотам, німецьким кальвіністам і польським социніянам. Наплив кваліфікованих ремісників і винахідливих бізнесменів забезпечив економічне панування Нідерландів, тоді як ліберальність університетів і свобода друкованої преси зробили їх центром навчання та журналістики в Европі ХVІІ століття. Голандські видавці, насамперед друкарська династія Ельзевірів, видавали книжки латиною, французькою, англійською, німецькою та голандською і тим самим показували, що Голандія справді була осередком европейської писемности.

Чимало визначних творів французького Просвітництва надруковано або за межами країни, або під вигаданим імпринтом, щоб приховати їхнє фактичне походження. Перські листи Монтеск’є видано в Голандії, а трактат “Про дух законів ” – у Женеві. “Юлію, або Нову Елоїзу” і “Про суспільну угоду” Русо – в Амстердамі, його “Еміля” – у Гаазі.

Історик Рольф Енґельзинґ стверджував, покликаючись на свої дослідження в північній та центральній Німеччині, що у ХVІІІ столітті відбулася так звана читацька революція, процес, який полягав у заміні інтенсивного та багатократного прочитання невеликої кількости книжок (очевидно, здебільшого релігійного змісту, які часто читали вголос у родинному колі) на ширшу практику читання – світського, індивідуального та приватного, в пошуках новизни, інформації або розваги. Як ми побачили, цю нову “манію на читання ” не завжди сприймали позитивно, але протидію їй – або скептицизм із цього приводу – не завжди висловлювали ті, кого ми зазвичай підозрюємо. Як показує американський історик книги Роберт Дарнтон у дослідженні листування французького протестантського книгопокупця Жана Рансона з Ля-Рошелі (“звичайного” читача, на Дарнтонову думку), Жан-Жак Русо запропонував своїм послідовникам, одним із яких був Рансон, альтернативний погляд на читання. Стверджувалося, що аристократи (gens de socit) цінували книжки та ідеї, які вони містили, лише як цікаві новинки, щоб якомога швидше прочитати їх, перш ніж перейти до інших (“Ви читали X? Ви читали Y? О, ви повинні, ви повинні! Plus ça change, 1…). А Русо запропонував, зокрема, в публічному захисті свого роману “Юлія, або Нова Елоїза” модель читання, яка передбачала спілкування між двома ідеалізованими відокремленими суб’єктами – письменником і читачем:

Коли хтось живе спокійно, бо не поспішає прочитати, аби показати, щό він прочитав, він менше дбає про різноманітність, а більше про те, щоб обміркувати; а що його читання не прагне постійного відгуку інших, то воно чинить значно більший вплив на нього самого.

Отож 1781 року ми бачимо щирого русоїста Жана Рансона, який пише до свого швайцарського книготорговця Самуеля- Фредерика Остервальда з проханням слати йому менше періодичних видань, бо вони крадуть у нього час, який слід було би присвятити “доброму читанню “: “замість того, щоб збільшувати кількість тих, що є у мене вдома, я з усіх сил намагаюся зменшити їх”. (В окремому есеї Дарнтон, услід за істориком Кевіном Шарпом, висуває ще одну цікаву бінарну опозицію на додачу до інтенсивного/ екстенсивного: читачі раннього модерну, пише він, читали “радше вибірково, зосереджуючи увагу на невеликих уривках тексту і перестрибуючи від книжки до книжки, аніж послідовно, як це робили століття потому, коли розквіт романного жанру стимулював звичку прочитувати книжки від початку до кінця”.)

До кінця ХVІІІ століття книжкова продукція пройшла довгий шлях від монашої та клерикальної рукописної культури і важких томів із церковних бібліотек. Масовий ринок зростав, і книжки ставали меншими, витонченішими та мобільнішими. То були знання, які можна було носити з собою. Неминуче закрадалася нотка самовдоволення, ба навіть самовихваляння. Німецький письменник Жан-Поль (Йоган Пауль Фридрих Рихтер) писав:

Господи! Згадати ті старовинні фоліянти, що важили кілька кілограмів, оправлені в дерево чи шкіру, закріплені мідними застібками і замками, так само, як шкіра на стільці вашого дідуся тримається за допомогою латунних цвяхів, – сам образ осілого життя вченого; і якщо натомість узяти до рук маленьку кишенькову книжку, можна вважати себе щасливим. Свиняча шкіра поступилася місцем мароканській, латунні цвяшки – гаптованим золотом краям, застібки та замки – м’якому шовковому футляру, а ланцюг, яким скріпляли цих монстрів у бібліотеках, – маленькій шовковій стрічці.

Книготоргівля в суспільстві, де панувала сувора цензура вітчизняного виробництва або каральне оподаткування імпортних книжок, не завжди давалася легко. Ті, хто нею займався (принаймні успішні), мусили, відповідно, бути досить жорсткими у своїй діловій практиці. Монпельє на півдні Франції в середині ХVІІІ століття був доброю книготорговельною територією, адміністративним центром, де університет мав знаменитий медичний факультет, академію наук, дванадцять масонських лож, шістнадцять чернечих громад і чимало юристів та державних чиновників. Згідно з торговим альманахом 1777 року, місто також мало дев’ять книготорговців, хоча коли двоє з них, Ісаак-П’єр Риґо і Альберт Понс, об’єдналися, вони легко заполонили місцеву торгівлю. Риґо, про справи якого з основним постачальником – Типографським товариством Невшателя (Socit typographique de Neuchtel) – в архівах компанії зберігся запис, був обережним підприємцем. На відміну від інших, які були схильні ризикнути, взявши велике замовлення, якщо від нього пахло бестселером, він рідко замовляв понад пів десятка копій одного твору за раз, воліючи дозамовити пізніше, якщо було необхідно. Зазвичай він замовляв близько десяти назв водночас і підганяв вагу своєї партії рівно до тієї межі, коли за її перевезення не доведеться платити більше. Він також вагався у виборі між конкурентними постачальниками і гірко скаржився, коли вважав, що один із них його підвів. Іноді він користувався можливістю грубо зіграти проти суперників. Як пише Роберт Дарнтон,

Коли Цезарі, один із торговців-посередників, не зміг 1781 року покрити деяких своїх платежів, Риґо вижив його з бізнесу, влаштувавши змову його кредиторів. Вони не дозволили перенести платежі, кинули боржника до в’язниці й змусили його продати свої акції на аукціоні, де занизили ціни і змели книжки. Позбувшись патронажу, Риґо контролював більшість монпельєрських палітурних майстерень і, чинячи тиск на палітурників, влаштовував затримки й перешкоди в справах інших книготорговців. 1789 року з них залишився тільки один, Авраам Фонтанель, який утримався на плаву лише завдяки своєму “cabinetlitt.raire” [читацькому клубові], “що викликало страшні напади заздрощів пана Риґо, який хоче бути єдиним, хто залишився, і щодня показує свою ненависть до мене”, – як Фонтанель зізнався Типографському товариству Невшателя.

У ХІХ столітті відбулася реформа освіти, що викликала значний поступ у масовій письменності, однак добрі наміри та зусилля іноді наштовхувалися на значні практичні перешкоди. У Британії один за одним видали закони про освіту – у 1870, 1876 і 1880 роках, але власники заводів, фермери та сільське дворянство й далі воліли наживатися на дитячій праці. Урешті-решт, навіщо давати освіту бідним? Селянин із Сафолка, розповідаючи про своє дитинство перед самим початком Першої світової війни, сказав Роналду Блайту (в “Акенфілд. Портрет англійського села”):

Пастор був дуже поважний. Він міг робити з нами все, що хотів і коли хотів. Якось він прийшов до нас додому і сказав моїй старшій сестрі, якій було одинадцять років, щоб вона залишила школу. “Я думаю, тобі не треба закінчувати школу, – сказав він. – Ти можеш піти за покоївку до старої місіс Барні Вікс, яка щойно втратила чоловіка”.

Та хай там як, освіта і письменність проґресували. Почало з’являтися більше різноманітної літератури назустріч потребам і вигодам нового ринку. До кінця вікторіянської епохи перші видання роману зазвичай коштували півтори ґінеї, що дорівнювало приблизно тритижневому заробіткові ремісника. За три шилінґи та шість пенсів видання “Railway Library” Руледжа, відомі як “yellowbacks”,2 були доступніші, але реальний масовий попит мали сенсаційні історії, відомі як “penny dreadfuls” або “penny bloods”,3 а в Сполучених Штатах “dime novels”.4 Для масового ринку, звісно, завжди були дешеві видання: “Bleue Bibliothque” і його наслідувачі у Франції, “chapbooks” в Англії та Ірландії, що їх продавали рознощики книг (colporteurs, pedlars, chapmen). У них друкували балади, народні казки, астрологічні прогнози та пророцтва, практичні твори, релігійні трактати. Розповіді про діяльність розбійників і бандитів, “панегірики вбивству, грабунку й крадіжці” із великим задоволенням читали в гедж-школах Ірландії. Навряд чи когось здивує, що знедолений люд насолоджувався добре описаними пригодами злочинця, який позбавляв дворян їхніх цінностей, але, як показав Найл О’Кісейн, привабливість таких історій була іноді соціологічно ширша: список передплатників першого видання автобіографічної розповіді про злочинця “Життя і пригоди Джеймса Фрині, якого зазвичай називають капітаном Фрині”, опублікованої 1754 року, включав ректора Триніті-коледжу в Дубліні. Виробництво недоронедорогої літератури, яку продавали рознощики або продавці на ринках масовому читачеві, стало в Европі тільки спогадом, однак подібна “вулична література”, як зазначають Кейв і Аяд, досі процвітає в сучасній Ніґерії та Бразилії.

В Англії раннього вікторіянського періоду тритомові романи, звична форма публікування белетристики, були надто дорогі для більшости людей, але їх можна було отримати в передплатних бібліотеках, чиї значні попередні замовлення дуже тішили видавців. У 1830-х роках видавництво “Chapman&Hall” разом зі своїм молодим автором Чарлзом Дикенсом здійснило видавничий прорив, коли опублікувало “Посмертні записки Піквікського клубу” в дев’ятнадцяти частинах, які виходили що два тижні (остання – подвійним випуском), кожна з них у паперовій палітурці, що містила рекламу. Серійні видання художньої літератури були напрочуд успішні в ХІХ столітті: усі добре знають історію про те, як 1841 року несамовиті читачі штурмували верф на нью-йоркських доках, де мала вийти фінальна частина “Крамниці старожитностей”, що розповідала про долю Крихітки Нел. У Франції Бальзакові та Золя було за щастя видавати свої романи в газетах у серійній формі. У другій половині століття заповзятливий видавець П’єр-Жуль Етцель прославив Жуля Верна, друкуючи його твори серіями, а потім видаючи книжкою, а Верн допоміг Етцелеві розбагатіти.

Намагання видавців розширити книжковий ринок, утримуючи низькі роздрібні ціни, продовжилися в ХХ столітті. Але, мабуть, найефектніший успіх здобув той, хто поєднав значну комерційну проникливість із ідеалізмом, що не був рідкістю в середині століття, але який пізніші спостерігачі могли відкинути як непрактичну шляхетність чи навіть патерналізм. За шестипенсовик – “вартість пачки цигарок” – Ален Лейн 1935 року запустив серію книжок у м’якій палітурці, що, за його словами, надихають на “власну думку, є розумними і водночас приємними для читання, від авторів, найкращих у своїй царині. […] Книжок, про які пишуть на передовицях і які змушують людей говорити “. Лейн прагнув знайти “гідний, але грайливий” символ, що міг би стати новим імпринтом, і, прийнявши пропозицію свого секретаря, Джоана Колза, про те, що може ним бути, він відправив юнака з виробничого відділу до Лондонського зоопарку змалювати ту істоту. Наступного року Джордж Орвел зауважив: “Книжки “Penguin” за шість пенсів просто чудові, такі чудові, що якби інші видавництва мали хоч крихту здорового глузду, вони об’єдналися б і придушили їх”. Згодом Орвел висловив здивування у зв’язку з явно високими продажами серйозних, науково-популярних видань серії “Pelican”, “більшість із яких іще кілька років тому широка громадськість сприйняла би як неймовірно інтелектуальні”. Відповідь інших видавців на вельми успішні інновації “Penguin” надійшла, та, хоч як це дивно, забарилася майже на п’ятдесят років.

У наступні десятиліття “Penguin” і пов’язані з ним імпринти – “Pelican”, “Puffin”, “Peregrine”, “Penguin Classics”, “Penguin English Library”, “Penguin Modern Classics” тощо – опанували британську видавничу справу, ставши основою культури часткових самоуків – нових середніх класів. Ричард Гоґарт, чий новаторський твір “Користь письменности ” “Penguin” видав 1958 року, ледве чи перебільшував, коли 1970 року писав: “Якщо поглянути на всі досягнення “Penguin”, розумієш, що бачиш в дії один із найдемократичніших успіхів нашої недавньої соціяльної історії”.

Ті декілька десятиліть середини ХХ століття також були часом, коли книжка в м’якій палітурці мала оптимальний розмір для комфортного читання (вміщалася на долоні). Та це тривало недовго. Уже 1967 року, хоча обсяг продажів за попередні шість років збільшився із сімнадцяти мільйонів до двадцяти шести, “The Times” зловісно прогримів: “”Penguin” залишається унікальною послугою людству, але в жорстокому світі 1960-х років вони повинні спуститися на землю і зробити свою продукцію привабливою на ринку”. У 1970-х роках компанія почала наражатися на дедалі більшу конкуренцію з боку інших якісних імпринтів у м’якій палітурці, на кшталт “Picador”, “Paladin”, “Quartet”, “Flamingo” і “Virago”. Її новий виконавчий директор (від 1978 року) Пітер Маєр, який мав досвід в американській видавничій справі, побачив необхідність публікувати й активно просувати “нові та цікаві твори”. “У моєму підході змінилося те, я’к книжки презентували і макетували і як формувалася ціна. Ми ввели більші й різноманітніші формати книжок у м’яких обкладинках. Деякі книжки могли були аґресивніше упаковані, дорожчі за ціною і цільово маркетовані”. Одним із перших продуктів цієї нової видавничої філософії стали “Далекі шатра” Мері Марґарет Кей. Дизайнерів старшої школи це не вельми тішило. Майк Демпсі, художній директор “Fontana”, писав:

Багато видавництв, що публікують книжки у м’яких обкладинках, тиснуть на свої художні відділи, щоб ті робили так звані презентабельні обкладинки, які продаватимуться, розцяцькувавши їх золотим тисненням, що призвело до помітного зниження дизайнерських стандартів. Але вони все одно врешті-решт опиняються серед нерозпроданих залишків, виглядаючи, як старі повії.

1991 року Маєрів наступник Тревор Ґловер зліквідував “Pelican” як окремий імпринт на тій підставі, що громадськість сприймала його як занадто інтелектуальний. Часи змінювалися. (Імпринт відновили на початку 2014 року.)

Попри свою назву, “Історія книги у ста книжках” – це не зовсім історія книги у звичному сенсі, тобто вона не прагне систематично висвітлювати зв’язки між усіма персонажами, причетними до історії книги: авторами (окремими чи у співпраці, відкритими або під псевдонімом), видавцями, поліграфістами, вантажовідправниками, книготорговцями, читачами і рецензентами. Суть її викладено чудово, але вона більше пасувала би виставці про книгу чи музеєві книги (або іншому носієві інформації), ніж історії матеріяльних станів книги чи її культурної ролі. Тому праця Кейв та Аяд охоплює широкий зміст, здійснюючи часті короткі зупинки: хронологічно вона веде нас від малюнків у печерах до електронних книжок і містить твори Далекого Сходу, ісламської та юдейської, а також класичної і західної культур, наукові книжки й карти, рукописи, ранні друковані книги, енциклопедії, словники, Біблії, дитячі книжки, порнографію, путівники, кулінарні книжки, книжки для сліпих, самвидав, артбуки й об’ємні книжки. І всі їх прегарно ілюстровано.

Отож якщо настав час опублікувати музей книги, то чи означає це, що ми маємо справу з феноменом, який помер чи відмирає? Кейв і Аяд запозичують слово “хроноцентричність” (яке запровадив журналіст Том Стендедж), щоб описати часом помилкове переконання, що нам випало жити в часи ґрандіозних змін, і автори доходять висновку, окресливши чимало очевидних недоліків цифрових книжок, що видання традиційних друкованих книжок, імовірно, і далі процвітатиме. Вони пишуть:

Немає сумніву, що електронне видання існуватиме (але, можливо, не в нинішньому фастфудівському стилі), і до кінця ХХІ століття електронні видавництва, можливо, створюватимуть так само гарні книжки, як ті, що їх робили впродовж минулих кількох тисяч років.

Хотілося б так само райдужно бачити майбутнє друкованої книжки чи навіть просто книжки, однак аналогія з газетами, які щороку знай реєструють чергове різке зниження обсягу продажів, що призвело до зникнення багатьох поважних назв, не дає нам великого приводу для оптимізму. Щоправда, аналогія не є абсолютною чи досконалою, проте вона все-таки дає нам приклад комунікаційних технологій, що їх іще покоління тому ми були схильні вважати за вічні і які, гадаємо нині, існуватимуть… добре, якщо п’ять або шість років.

Друкованим книжкам, очевидно, загрожує декілька чинників: по-перше, поява нової і, ймовірно, передової технології, яка є дешевшою, зручнішою та менш громіздкою; по-друге, далекосяжні зміни в дистрибуторській мережі, які завдадуть традиційним продавцям книжок чимраз більших труднощів; по-третє, великі перетворення у загальних моделях споживання знань, інформації, культури та розваг. Ці чинники неможливо розглядати поодинці, бо всі вони живляться один від одного.

Передусім поява ридерів та електронної книжки. Поставки ридерів у всьому світі різко зросли від одного мільйона одиниць 2008 року до двадцяти трьох мільйонів 2011 року. Відтоді вони щороку неухильно знижуються, що, за прогнозами, триватиме надалі (джерело: statista). Це цілком може бути пов’язано з дедалі ближчим перенасиченням ринку: 2010 року тільки 5% американців мали ридери; сьогодні цей показник становить 32%. Надійні дані про продажі електронних книжок важко знайти, але від 2011 до 2012 року відсоток людей, які читають книжки онлайн, зріс у США від 16% до 23%. Усього в США продажі книжок 2013 року склали майже п’ятнадцять мільярдів доларів, що на 14% більше, ніж у попередні п’ять років. Але без внеску електронних книжок був би спад на 8% (джерело: “Vox”, 27 червня 2014 року).

Поява нової технології не обов’язково означає негайне зникнення старої (стосовно якої її вважають за передову). Одним із найгарніших рукописів в історії европейської книжкової продукції – чи, либонь, як сказав би Кальвіно, книжкою, виготовленою не для читання, а з іншою метою, – був “Роман про Троянду” (“Roman de la Rose”), що його приблизно 1500 року виготовив у Брюґе бурґундський художник, відомий як “майстер молитовників”, тобто через п’ятдесят років після Гутенберґа. А чи є електронна книжка передовою технологією – це, найімовірніше, залишається питанням переконань. Щойно вона з’явилася, багато йшлося про її імовірні переваги: відносну легкість – ти можеш напакувати дванадцять чи двадцять романів із собою у відпустку (але чи справді хочеш цього?) і можливість миттєвого задоволення від купівлі (звичка, яка може погано позначитися на твоєму достатку). Дехто твердо дотримується переконання, що кодекс, тобто книжку, сторінки якої ми гортаємо, досі не перевершено як технологію або як естетичний об’єкт, особливо коли її добре зроблено, як-от старий “Penguin”, “Pelican” або нинішню стандартну французьку “кишенькову книжку” (livre de poche), що вміщається на долоні або в кишені піджака, приємно гнеться, можливо, трохи пахне папером, чорнилом та клеєм і має корінець, який не тріскається.

Утім, лишень естетична привабливість книжки не забезпечить їй майбутнього, якщо проти неї назбирається багато інших чинників. Від часу, коли книготорговці Болоньї та Падуї копіювали “peciae”, щоб продавати їх студентам у XІІІ столітті, книготоргівлю значною мірою мотивувала і ґарантувала комерція, тобто якщо комерційна основа, яка її підтримує, зникає, книжка теж перестане існувати, принаймні в її теперішньому вигляді. Як знають більшість із нас, розвиток сфери роздрібної торгівлі за минуле десятиліття або два був доволі суворим, що, як завжди, дужче (або раніше) проявилося в США. Коротко кажучи, сталося так, що спершу незалежні книгарні поступилися місцем мережам, а згодом “Amazon” заступив мережі книгарень. Це спричинило закриття книгарень різного штибу, бо, наприклад, крамниці в центрі міст зіткнулися з тим, що вони не здатні конкурувати з “Amazon” (тобто їхні клієнти покинули їх) або ціною, за якою вони можуть купувати (а отже, й продавати) свій товар, або орендою, яку вони мають платити за приміщення. Можна сперечатися, що в довгостроковій перспективі все це не має особливого значення: ми, як і раніше, можемо купувати книжки і (сьогодні) дешево. Але якщо книгарні повністю зникнуть, ми більше не зможемо побачити, перш ніж купити; більше не будемо “переглядати”; ми ніколи більше не матимемо легкого доступу до десяти тисяч або ста тисяч книжок в одному місці та персоналу, який знає, про що вони. Можна також припустити, що “Amazon”, ураховуючи його недавню тривожну тенденцію залякувати видавців і диктувати умови торгівлі, не завжди вважатиме за потрібне (зобов’язання перед акціонерами тощо) тримати низькі ціни, коли зникне конкуренція. І тоді як довго ще існуватиме книжка? І якої, хай навіть менш доступної, форми вона набуде?

Третій чинник, який може неґативно позначитися на майбутньому книжки, – це швидкі темпи змін у загальній структурі споживання культури та чимраз більше втручання частково автономної технології у це споживання. Кожен, хто був свідком зміни кількох ґенерацій або хто цікавиться досвідом попередніх поколінь, уже мусив помітити доволі суттєві зміни в тому, як люди споживають культуру і говорять про неї. Людина, яка народилася в Ірландії в 1930-1940-х роках, звернувшись до теми книжок, часто розпочне з цензури: що ми хотіли прочитати, про що ми чули, але не могли дістати або могли отримати хитрими чи обхідними способами. Для наступного покоління, можливо, досвід зазвичай полягав у відкритті світу через американську єврейську літературу періоду середини століття або французьке чи італійське кіно. У мене склалося враження – і це, звісно, тільки враження – від зустрічі з багатьма людьми, які народилися в 1970- 1980-х роках, зокрема з чоловіками, що вони зовсім не залежать від книжок. Це не означає, що вони ніколи не читають, але книжка як джерело цінности посідає менш помітне місце в їхньому світі, ніж фільм, комедійні шоу або гарно зняті (зазвичай американські) телесеріяли (газети їх, як правило, теж не цікавлять). Для молодшого покоління технологія, здається, має дедалі більше значення. Ми споживаємо фільми або музику не так, як робили це два роки тому, і б’юсь об заклад, що споживатимемо їх по-іншому за два роки. У цій технологічній культурній перспективі дуже цінують кмітливість, гнучкість, швидкість (не кажучи вже про достатню купівельну спроможність). Тому буде не вельми дивно, якщо наслідком цього стане поціновування чи принаймні зацікавлення радше механізмом/ами, ніж повідомленнями. У цьому світі рукопис, здавалося б, здатний запропонувати небагато: як багато ви зможете насправді зробити з “Гордістю та упередженням”, окрім як прочитати її? Чи зможете побачити пишну зелень садів Пемберлі та червоні кітелі солдатів? Чи зможемо почути кахикання Кітті й пронизливий голос місіс Бенет? Відповідь, на жаль, така: хтось у Сіетлі, ймовірно, уже наполегливо працює над тим, щоб ми змогли зробити це.

Світ книжок і публікацій часом дратує, бо він насправді не є аж таким благородним, яким хоче себе видавати. Він ґрунтується на спекуляції, обмані та новизні (часто формальній). Він знай із року в рік повторює ті самі старі вичерпані рекламні трюки, вигідно змовившись зі своїми газетними союзниками: чому, питається, книжки, які тобі “найбільше сподобалися” 2014 року, було опубліковано 2014 року, а не 1914 або 1814 року?

Чому ти повинен почуватися винним, якщо не прочитав жодної книжки з Букерівського чи будь-якого іншого списку? Жан-Жак Русо, дещо суворий мудрець із Женеви, безсумнівно, мав що сказати цінного про книжки, читання, моду та людей із претензією на модність.

На жаль, Русо насправді був таким собі педантом. Тож, зрештою, не варто надто хвилюватися, якщо твої книжкові полиці містять більше непрочитаних книжок, аніж прочитаних. Попереду багато часу. Вихід на пенсію або, можливо, скорочення на роботі не так далеко. Прогуляйся до своєї місцевої книгарні і ближче познайомся з Книжками, Яких Ти Не Читав, Книжками, Що Їх Можна Прочитати Влітку, і Книжками, Щоб Заповнити Оті Маленькі Прогалини, Які Досі Є На Твоїх Полицях. І не виходь із порожніми руками. Вони не стоятимуть там вічно.

Примітки

Окрім книжки Кейв та Аяд, автор, готуючи цю статтю, “сеґментарно” читав, тобто занурився у такі праці, як “Історія читання в західному світі” (“Histoire de la lecture dans le monde occidental”) під редакцією Ґульєльмо Кавало і Роже Шартьє, особливо есеї Рейнголда Вітмана про XVIII століття і Мартина Лайонса про ХІХ століття; “Історія читання” (“Una historia de la lectura”) Альберто Манґеля; “Венеція. Прекрасне місто” (“Venice: Pure City”) Пітера Акройда; “П’ятсот років книгодрукування” (“Five Hundred Years of Printing”) З. Г. Стейнберґа; есей Роберта Дарнтона про Жана Рансона у “Практиці читання” під редакцією Роже Шартьє та його есеї “Таємниця читання” і “Що таке історія книжки?” у “На славу книги” (“The Case for Books”); “Ірландська гедж-школа та її книжки, 1695-1831” (“The Irish Hedge School and Its Books, 1695-1831”) Антоні МакМанус; “Print and Popular Culture in Ireland 1750-1850” Найла О’Кісейна; “Le Triomphe de l’Edition: L’histoire du livre” Бруно Бласеля, т. II; “П’ятдесят років серії “Penguin”” (“Fifty Penguin Years”) (каталог виставки); “Penguin by Design: A Cover Story 1935-2005” Філа Бейнса; “L’apparition du livre” Люсьєна Февра й Анрі-Жана Мартена.