Мрії про Европу

Ми часто говоримо про “дві України”, про їх сумісність чи несумісність, про їхні любов чи розлуку. Але рідко помічаємо, що Европа також має два обличчя. Вони дивляться в різні боки й нечасто бачать одне одного.

Одна Европа – це Европа правил і норм, більш-менш позбавлених емоцій. Вона закінчується десь на кордоні між Німеччиною та Польщею. Це своєрідний европротестантизм, який утратив віру в европейську цивілізацію, але зберіг її мораль. Для нього европейська ідея перетворилася на моральний закон і набір процедур. Коли немає віри, абсолютом стають правила.

Euromaidan, 23 December 2013. Photo:Nick Andros/Shutterstock.com. Source:Shutterstock.com

Інша Европа – стихійна, емоційна, Европа віри. Це молода Европа, здебільшого колишній соцтабір, для якого Европа залишається візією, ідеалом та утопією. Люди у ній вірять в Европу, але часто іг’норують правила. Европа для них – містичний екстаз, у якому можна забути про кодекс. Еврокатолицизм чи европравослав’я, сповнені віри, готові за неї померти, але не завжди готові за нею жити. Правила
для них – це надто дрібно. Ця друга Европа – це ми.

Західноевропейцям, цим европротестантам, які знизили свій ідеальний
абсолют до правил, складно нас зрозуміти; складно зрозуміти наші европейські прапори посеред січових казанів, революційних вогнищ та націоналістичних гасел.

Вони чимало розуміють у наших протестах, але навряд чи розуміють головне: для нас Европа – це емоція, а не норми. Це далекий ідеал, у який ми віримо. Божество, із яким ми хочемо з’єднатися, а не правила, за якими нас умовляє жити його жрець, коли божество залишило свою територію. Це також світло в кінці тунелю. Коли потребують такого світла? Тільки тоді, коли навколо темно. Чому символом українських протестів став ліхтарик у телефоні? Бо кожен ліхтарик – це маленьке світло у кінці маленького тунелю.

*

Парадокс українського бунту в тому, що це ідеальне середовище для життя суспільства як живого організму. Поза бунтом суспільства майже немає: є тільки індивіди і племена. Війна всіх проти всіх, недовіра всіх щодо всіх. Люди діляться за родинами, кланами та групами, і не лише “там”, “нагорі”, але й “тут”, “унизу”.

Але ж люди – створіння, які мріють про щось більше, ніж маленькі спільноти. У спільнотах їм затишно, але маленької солідарности часто стає замало. Час від часу вони прагнуть універсального братерства. Це утопічне братерство і є ідеальним суспільством.

Саме тому, мені здається, нинішній український бунт здебільшого миролюбний (поки що), і саме тому люди (поки що) не трощать вітрин і не спалюють автомобілів. Вони відчувають, що в цьому бунті речі створюються, а не руйнуються.

Кремлівська пропаг’анда про “проплаченіреволюці .” хибна не лише емпірично, але й метафізично. Люди в
Україні виходять на вулиці, щоб давати, а не щоб отримувати. Люди дарують – свій час, свій комфорт, свою їжу, свої речі, свої гроші, свою радість, свої смутки, свої надії. Свої бутерброди,
зрештою. Не прагнучи отримати щось узамін.

На Заході бунт дуже часто є виплеском насильства, повстанням проти правил та конформізму; у нас насильство, фізичне чи символічне – це щоденна практика. Тому бунт є виплеском добра, а не зла, творчости, а не деструкції. Творчости часто стихійної і часто так само сліпої щодо правил та права, як і режим, проти якого він повстає.

Сьогодні ми маємо справу не з кольоровими революціями. Ми маємо справу з революціями дарунку.1

*

Що цікаво помічати в “контрреволюційних” коментарях, які бачать у нинішніх подіях “спецоперацію західних ляльководів”? Те, що, в принципі, вони досить добре вбудовуються в традицію контрреволюційної думки минулих двох століть.

Контрреволюційне мислення здебільшого монархічне та ієрархічне, воно прагне захистити чітку систему й ієрархію. І тут припускається головної помилки: захищаючи Систему та Ієрархію, воно за інерцією думає, що його ворог – це також Система та Ієрархія. Що його ворог – це добре впорядкована та ієрархізована Світова Змова. Масони, тамплієри, якобінці, якобіти, німці, сіоністи, американці. Скажімо, що ворог Путіна – це такий собі анти-Путін, його альтер-ег’о.

Вони не розуміють, що революційні й навіть еволюційні процеси в суспільстві – неієрархічні та несистемні. Що монархістам протистоїть не ієрархія, а стихія. І що логіка цієї стихії абсолютно інша, ніж логіка системи. Вона не завжди ангелічна, вона не завжди приводить до позитивних речей (дуже часто – до нег’ативних), але
вона точно інша. У ній принаймні немає одного центру. Немає одного мозку й одного серця.

*

Але повернімося до Европи.

У XX столітті щодвадцять-щотридцять років европейський проєкт отримував нову географічну візію.
“Формально” Европа й далі перебувала в певних інституційних межах; але поза ними починала народжуватися та сама “стихійна” реальність, яка ставила ці формальні межі під сумнів. Европа як “інституція” та Европа як “ідея” рухаються за різними ритмами: розширення ідеї Европи через кілька десятиліть приводять до розширення Европи як інституції. Европа як ідея
завжди рухається швидше, ніж Европа як інституційна реальність.

Тому “дві Европи” – Европа правил та Европа віри, Европа інституцій та Европа ідеї – існували завжди. Існували радше як якісь Веберові “ідеальні типи” з безліччю винятків, що лише підтверджують правило. Тільки межа між ними постійно зміщувалася.

У XX столітті можна говорити принаймні про три хвилі розширення ідеї
Европи, які призвели до розширення Европи як інституції. Перша хвиля розпочалася з Німеччини та Італії. Мало хто нині може повірити в те, що після Першої світової війни в Німеччині точилися серйозні дискусії,
чи є вона “Заходом”, чи ні. “Заходом” в Европі вважали Францію та Велику
Британію – раціональні, прагматичні, секулярні та парламентські суспільства. Німеччина ж мусила мати свій Sonderweg, особливий шлях.

Після того, як нацистський Sonderweg завершився для всієї Европи
трагедією, архітекторами нової антинацистської Европи стали, хоч як це
дивно, німецькомовні лідери: ельзаський француз Робер Шуман, райнський
німець Конрад Аденауер і народжений у Тренті (ще в Австро-Угорщині) італійський прем’єр-міністр Альчиде де г’аспері.

По війні Західна Німеччина поступово ставала частиною нового европейського проєкту. Спочатку як заручниця Европейських Спільнот, що постали в 1950-х роках і мали унеможливити відродження німецького військово-промислового комплексу. Але історія часто є іронічною: проєкт, який
мав тримати Німеччину зв’язаною, через декілька десятиліть зробив її провідною силою на континенті. Сьогодні Німеччина, особливо після об’єднання, є машиною, що рухає европейський проєкт уперед. Вона є мотором і мозком Европи, хоча не її серцем.
Італійський приклад близький. Наприкінці 1910-х – на початку 1920-х
років розмови про італійський “особливий шлях” були не менш пристрасними, ніж у Німеччині. Багато хто з
італійців, зокрема сам Мусоліні, читали “Занепад Заходу” німця Освальда
Шпенг’лєра й аплодували йому. Іще до
народження фашизму популярною стала теза Корадині про Італію як “пролетарську націю”, що протистоїть націям “буржуазним” – Британі ., Франці .
та Німеччині. Знову ж, по війні розмови про особливість італійського шляху
швидко розтанули: Італія стала однією
із шести країн-засновниць перших Европейських Спільнот, із яких народив-
ся сучасний Евросоюз.

Так народи, які шукали “особливого шляху” супроти “ліберальних” і
“парламентських” країн, у 1950–1960-х опинилися в центрі нового ліберального політичного проєкту. 1973 року,
коли до Европейських Спільнот приєдналися Велика Британія, Ірландія та
Данія, ця перша хвиля розширення европейської ідеї завершилася. Майже
одразу розпочалася друга, середземноморська.

*

Смерть Салазара у 1970-му та
Франко у 1975-му, а також трагікомічний кіпрський кінець правління чорних полковників у Греції (1967–1973)
розпочали другу хвилю розширення
европейської ідеї: середземноморську.

Вона мала одну особливість: у всіх
трьох країнах, де доти панували праві
чи ультраправі режими, рух до Европи
спочатку відбувався під проводом сил,
яких було складно запідозрити в европейських симпатіях. Символом іспанських змін та демократичних реформ
став король Хуан Карлос, якого Франко (“рег’ент” відновленої 1947 року іспанської монархії) уважав за свого наступника. Військова хунта, яка де-факто 1974 року здійснила переворот у Португалії, відкрила шлях до демократизації та поступилася місцем демократично лег’ітимованому соціялістичному урядові Маріу Суареша. У Греції проевропейські реформи розпочалися з повернення Константиноса Караманліса – консервативного грецького прем’єра 1950–1960-х років.

Ці процеси свідчили про одне: суспільства в цих трьох країнах уже стали інакшими. Навіть консервативні політичні сили чи військові заколоти, які в інші часи були би г’арантією авторитаризму, не могли стримувати демократизації “знизу” – тих процесів, що їх Токвіль називав “демократією як суспільним станом”. І колишні диктатори чи їхні спадкоємці мали з цим миритися.

Піком цієї другої хвилі стали середземноморські розширення Европейських Спільнот: входження Греції 1981 року та Іспанії з Португалією
1986 року. Як це було з першою хвилею, формальне розширення Европи
стало завершенням розширення Европи як ідеї та як віри; розширення “Европи правил” відбулося лише після розширення “Европи віри”.

І саме в часи, коли друга хвиля стала оформлюватися інституційно, почала стихійно народжуватися наступна. Цього разу її плацдармом стала Центральна Европа.

*

1983 року Мілан Кундера опублікував знаменитий есей “Вкрадений
Захід, або Трагедія Центральної Европи”. У ньому він дав стислу формулу своєму рег’іону: Центральна Европа, яка є “сконденсованою версією самої Европи”, є “максимумом розмаїття на мінімумі простору”. Кундера також стверджував, що його рег’іон є “викраденим Заходом”: “політично” він перебуває на Сході, але “культурно” – на Заході.

Завдяки цьому письменникові Европа отримала ту схему ідей, яка згодом лег’ітимізувала економічну та політичну інтег’рацію країн соцтабору до европейського проєкту. Ця схема була
простою і чарівною: вона полягала в думці про те, що існують певні суспільства, які нібито перебувають на
Сході, але насправді є на Заході. Вони є “вкраденими”, тож їх треба повернути. Так, наче йдеться про геополітичну реституцію.

Ці думки виразно чи ні стали ідейною підставою процесу повернення цього “вкраденого Заходу” до західноевропейського проєкту. Він привів спочатку до Угод про асоціяцію між Европейськими Спільнотами та країнами колишнього соцтабору, а згодом – до розширень ЕС у 2004, 2007 та 2013 роках.

Утім, думка про “вкрадений Захід” стала рятівною для самої Центральної Европи, але згубною для Европи Східної. Замість зруйнувати мур між Сходом і Заходом, вона лише
відсувала його далі на схід. Замість
боротися з тоталітаризмом як універсальним явищем, вона локалізувала
його географічно на теренах СРСР,
зробивши наші східноевропейські терени назавжди “проклятими” територіями.

Увесь парадокс Кундериного поняття Центральної Европи полягає в
тому, що Центральної Европи для Кундери не існувало. Вона була не просто
“вкраденим Заходом”: це була вкрадена матриця самого “Заходу” з його
“максимумом розмаїття на мінімумі простору” (“єдність у розмаїтті” –
спрощений варіянт цієї Кундериної
магічної формули – згодом стала головним гаслом Евросоюзу). Замість
бути вірним власній формулі й бачити
якнайбільше розмаїття в европейському континенті, Кундера розбив його на
дві бінарні частини: гуманістичний Захід та демонічний Схід, який украв частину Заходу.

Втім, саме ця спрощена ідея спрацювала. Неможливо уявити собі інституційне розширення ЕС після 2000
року без тих ідейних зсувів, які відбулися – завдяки Кундері й іншим митцям та інтелектуалам – у 1980-х. Схема була чарівна, проста й дієва. Вона була дуже потрібна для 1980-х років.

Але відтоді з революційної вона перетворилася на реакційну, із динамічної – на конформістське кліше, що підтримує статус-кво. Сьогодні вона вже не витримує критики з боку нової хвилі розширення ідеї Европи. Бо ніякого демонічно-тоталітарного Сходу не існує. Бо свобода може прокинутися і на Сході, і, зрештою, будь-де. Питання лише в часі.

Українське суспільство сьогодні доводить це.

*

Мені хочеться вірити, що сьогодні настає час четвертої хвилі. Що ця
четверта хвиля – наша. І що ми можемо дещо змінити Кундерину формулу:
европейське завдання сьогодні полягає не в підтримуванні “максимуму розмаїття на мінімумі простору”, а в розвитку “максимуму розмаїття на максимумі простору”.

Розуміння, що тепер настав час для цієї четвертої хвилі, змушує нас у наших протестах іти значно далі за націоналістичні чи антикремлівські гасла.

Націоналістична риторика, яка далі наповнює Майдан, є звуженням, а ми маємо працювати на розширення.
Не варто звужувати европейську ідею до національної; варто розширювати національну ідею до европейської. Ба більше: варто розширювати европейську ідею до глобальної.
Українські події мають пробуджувати в ЕС думку про його глобальну
місію. Спочатку бодай у масштабах континенту.

Сьогодні наші мети мають бути чимось більшим, аніж просто антикремлівським виступом. Нам не має йтися
про те, щоб скористатися ідеєю Европи для посилення давніх націоналістичних тез. Нам має йтися про суттєво більше: про те, що наш нинішній рух – це частина глобальної історії. Це частина еволюції самої Европи.

На Майдані ми не тільки доводимо нашій владі та Кремлеві, що ми сильні; ми також відкриваємо новий світ
для інших европейців. Ми показуємо, що ідея Европи йде далі за формальні межі Евросоюзу. Так само, як вона йшла набагато далі за формальні межі европейських інституцій у середині
1970-х, коли Европа почала оглядатися на середземномор’я, чи в середині
1980-х, коли вона згадала про “вкрадений Захід”.

Завдяки українським подіям Европа має мислити глобальніше, ніж мислила донедавна. Завдяки їм вона стає глобальнішою силою, бо далі притягує до себе країни та народи.
Сьогодні нам треба мислити в термінах всесвітньої історії. Наша сцена
сьогодні – це не маленька европейська провінція. Наша сцена – цілий континент, цілий світ.

*

Західноевропейці часто говорять про те, що вони втратили свою европейську візію, що вони думають і сперечаються здебільшого про дрібні речі, а не про великі. Чому? Бо там, у них –
світло. У них день. А коли все навколо видно, ви можете обійтися без візії.
Без додаткових апаратів, які полегшують бачення.

Одначе вся складність “двох Европ” – “Европи правил” та “Европи
віри” – полягає в тому, що суспільства не побудуєш ані на вірі без правил, ані
на правилах без віри. Ані тільки з думками про велике, ані тільки з думками
про дрібне.

Суспільство не побудуєш тільки на емоціях чи лише на холодному розумі.
Організм без розуму втрачає координацію, організм без серця втрачає надію.
Европі віри й Европі правил є що сказати одна одній. Ми вже чуємо їх;
сподіваюся, вони також знайдуть у собі сили почути нас. Зрозуміти, що їм
так само бракує нашої віри, як нам – їхніх правил.

Бо віра без правил стає анархічною. А правила без віри стають бездушними.

Це написано до радикалізації протестів, які 19 січня набули елементів і деструкції, і насильства. Проте я й далі вважаю, що нинішні українські протести закорінено більшою мірою у площині солідарности і дарунку, ніж у площині бунту. Головним їх рушієм є прагнення побудувати нове суспільство та нову солідарність, а не просто змінити владу.

Published 9 April 2014
Original in Ukrainian
First published by Krytyka 11-12/2013 (Ukrainian version); Eurozine (English version)

Contributed by Krytyka © Volodymyr Yermolenko / Krytyka / Eurozine

PDF/PRINT

Read in: EN / UK / NL

Published in

Newsletter

Subscribe to know what’s worth thinking about.

Discussion