Метафори зради

Відзначене нещодавно 70-ліття совєтськонімецького Договору про ненапад, більше знаного як пакт Молотова-Рибентропа, унаочнило ще раз кардинальну відмінність між Східною та Західною Европою в розумінні цього документу й усіх пов’язaних із його підписанням подій. Ця відмінність указує на певний цивілізаційний розлам, на істотно інакші досвіди, пам’ яті та ставлення до минулого і теперішнього.

Для західних европейців цей договір – усього лише історичний факт, один із безлічі, подія, що відбулася 24 серпня 1939 року, відкривши шлях до поділу Східної Европи між нацистами і совєтами, а відтак і до Другої світової війни. Передісторія цього договору та його наслідки є на Заході в основному предметом історичних досліджень, але аж ніяк не масового інтересу, публіцистичних дискусій та мистецьких опрацювань. На Сході він є ще й метафорою, символом вразливости ре?іону, цинізму великих держав та брутальности й непередбачуваности історії. Але насамперед він є метафорою зради. І в цій ролі його можна ставити в один ряд з іншими знаковими подіями, що мають для західних европейців цілком інше історичне значення, проте для східних европейців мають той самий моральний (чи, радше, аморальний) сенс: Мюнхен, Ялта і багато чого дрібнішого.

Кожна східноевропейська нація має власний список образ і кривд щодо Заходу – починаючи від поділу Польщі наприкінці XVIII століття і до проведення Олімпійських ігор у Берліні 1936 року під акомпанемент антиєврейських погромів, від жертвування української незалежности 1918-1920 років на користь Росії та Польщі до недавнього фактичного схвалення Заходом російської окупації грузинських територій. Не всі ці образи та кривди є об?рунтованими, але всі вони відбивають певний історичний досвід, який західні партнери надто часто не розуміють і не враховують. А тим часом без такого врахування цивілізаційний розлам неминуче глибшатиме, породжуючи нові непорозуміння і нову недовіру. І знову й знову представники Заходу дивуватимуться надто, на їхню думку, нервовій реакції українців, прибалтів, поляків на те, що вони евфемістично називають “новою російською твердістю” (new Russian assertiveness), а ще більше – на цинічну готовість Заходу всіляко тій “твердості” потурати. Знову й знову вони обурюватимуться блюзнірськими, на їхню думку, намаганнями східноевропейців поставити совєтський комунізм і нацизм на одну дошку. Для західноевропейців комунізм – це насамперед абстрактна теорія, зі шляхетними, але, на жаль, утопійними цілями, незіставна з бридкими расистськими теоріями нацистів. А для східноевропейців комунізм – це насамнасамперед конкретна практика, мало чим відмінна від нацистської у методах і масштабах знищення “ворогів”.

Усе це, звісно, не виправдовує східноевропейців за їхні власні помилки та негідні вчинки і не звільняє від відповідальности за становище, у якому вони перебувають. Це спонукає лише до критичнішого самоаналізу з обох боків і до відвертішого обговорення тих проблем, що їх усе ще по-різному сприймають й інтерпретують у різних частинах континенту.

Захід і решта світу

Перше питання, на яке варто відповісти у цьому контексті: чому східноевропейці все ще дивляться у бік Заходу з такими великими і часто безпідставними сподіваннями – попри незліченні розчарування, відверте нехтування, зневажання, уявні й реальні зради? Чому вони й далі інфантильно очікують, що Захід повинен про них пам’ятати, дбати, а подеколи навіть жертвувати власними інтересами заради малозрозумілих, та й малоцікавих йому інтересів сусідів на сході?

Відповісти на першу частину питання неважко. Всі малі східноевропейські народи історично були затиснені між східними й західними потугами й не мали особливого вибору, крім як орієнтуватися на менше зло. З цього погляду, конституційні і, як на свій час, достатньо правові імперії Габсбур?ів та Го?енцолернів були, звісно, кращі від деспотичних імперій турків та росіян. (Ліберальні британці з французами виглядали ще ліпше, але були надто далеко.) У певному сенсі, східноевропейці були “західниками мимоволі”. Вони мусили ставати европейцями, тобто переконувати себе й інших, що належать (і завжди належали) до “Европи” – не лише географічно чи расово, а й за культурою, політичними цінностями, всім способом життя. Залізна завіса й совєтське домінування лише зміцнили це прагнення, зробивши питання політичних свобод і національного визволення синонімічним зі словом “европеїзація”, а “повернення до норми” – тотожним “поверненню до Европи”. Це, безперечно, був міт, “винайдена традиція”, але, як і чимало інших національних мітів, він став частиною ідентичности східних европейців. Ба більше, ця “уявлена ідентичність” великою мірою сприяла поваленню комунізму у Східній Европі та поступовій інте?рації багатьох (хоча й не всіх) східноевропейських країн до західноевропейських інституцій.

Друга частина питання складніша. Західні европейці, у принципі, ніколи й не були особливо охочими на якісь обіцянки для східноевропейських родичів, а тим більше – на якісь жертви задля далеких Судет, чи ?данська, чи бозна-де, на краю світу розташованої Чечні або Грузії. Вони ніколи не трактували східноевропейців як рівних і, правду кажучи, досить часто мали на те підстави. А проте вони намагалися підтримувати ці малі “напівварварські” східні народи, аби стримати ще більш “варварських” супротивників далі на схід. У певному сенсі, вони були прихильниками Східної Европи мимоволі.

Але Холодна війна закінчилася – чи, принаймні, на якийсь час нам усім так здалося – і проблема стримування “загрози зі сходу” перестала бути для західних европейців актуальною. Росія більше не видається їм супротивником, навпаки – вони щиро вбачають чи воліють убачати в ній союзника у боротьбі з новими супротивниками – радикальними ісламістами та міжнародними терористами. Кожен, хто сумнівається у вірогідності цього нового союзника, отримує прізвисько запеклого русофоба, обмеженого націоналіста, підпалювача нової холодної війни.

Хоча й неохоче, а все ж західні европейці прийняли східних до свого престижного клубу, надавши їм членство в ЕС та НАТО. Тим самим вони мовби сплачували борги за попередні зради – насамперед Ялтинську, хоча й Мюнхенська та Будапештська теж мали певне значення. Але істотною була також громадська думка, сформована в умовах холодної війни, своєрідний обрій масових сподівань, котрий робив гасло “вільної й об’єднаної Европи” різновидом самоздійснюваного пророцтва. Але як тільки борги було сплачено і належні поступки східним родичам зроблено, “реальна політика” знову посіла своє чільне місце у західних столицях, насамперед у Парижі й Берліні, але також у Римі, Мадриді, Відні і, звісно ж, Брюселі. Недавня репліка одного з евросоюзівських урядовців окреслює цю політику досить чітко: “Ми мусимо дбати не лише про те, що про нас думають жителі Західних Балкан, а й про те, що про нас думають наші власні виборці”. Фактично це лише варіяція давньої тези Романо Проді: “Евросоюз не може пропонувати членство кожній країні світу, що має проблеми”.

Західні европейці по-своєму мають рацію. Вони будували свою фортецю, свій комфортабельний замок зовсім не для того, щоби віддати його прибульцям. Вони творили світ- економіку (у термінах Волерстайна) принаймні п’ять століть саме для того, щоб забезпечити домінування центру над периферіями, а не навпаки. Все, чого решта світу може сподіватися нині від Заходу, це лише певних винагород за добру поведінку, більше пряників і менше батогів, ширшого допуску і меншої дискримінації. Але в основі своїй система лишається непохитною і змінити її навряд чи можливо – без тотального руйнування самої системи, себто світу.

Хоч як парадоксально, найвразливішим місцем цієї системи є її власна ідеологія – ліберально-демократичні принципи, на яких вона начебто побудована. Саме ці принципи, що зробили західний світ динамічним, гнучким, міжнародно привабливим і внутрішньо ле?ітимним, загрозливо конфліктують із практичними інтересами цього світу, його повсякденними потребами та конкретними політичними діями. Досить собі уявити, що сталося б із Заходом, якби він раптом вирішив послідовно і повністю втілити у життя всі прокламовані ним принципи економічного лібералізму: вільний рух товарів, послуг, капіталів та, не останньою чергою, робочої сили. Навіть звичайне скасування вибіркових і вкрай маніпулятивних торгових тарифів, що їх Перший світ застосувує супроти всіх інших, істотно би вплинуло на рівень добробуту його жителів – і то до такої міри, що жоден уряд, який відважився б на таку лібералізацію, не протримався б і місяця. А тим більше не мав би він шансів вижити, якби погодився на вільний рух робочої сили – у цілковитій згоді з ліберальними принципами вільноринкової конкуренції, проте всупереч неліберальним (по суті, соціялістичним) засадам протекціоністської, дискримінативної і досить часто паразитичної системи соціяльного захисту та загального добробуту, вибудованої на Заході.

Західний лібералізм – це справді розкішний продукт, призначений однак переважно для внутрішнього вжитку. Його пречудові принципи навряд чи будь-коли буде втілено, послідовно і глибоко, у міжнародній політиці чи економіці. Земна куля просто не має ресурсів, аби всі її жителі користувалися благами більш- менш на рівні Першого світу. Ну, а на зменшення споживання, на скромніше життя розбещений Перший світ ніколи не погодиться. Отож ліберальні принципи поза межами цього світу застосовуватимуться й надалі лише вибірково, відповідно до практичної зручности та доцільности. У внутрішніх справах Захід справді керуватиметься переважно принципами, натомість у зовнішніх – переважно інтересами. Це підтримуватиме й надалі контраст між ліберальними принципами й неліберальними практиками. Сама ідея лібералізму дискредитуватиметься таким чином як звичайна західна вигадка та махінація. Опоненти й надалі звинувачуватимуть Захід у лицемірстві, цинізмі та подвійних стандартах. Спонукаючи Захід тим самим до певних компромісів та поступок. Тож усі східноевропейці, що здатні дотягнутись до певних критеріїв, підтвердити власну ліберальність та демократичність, отримують змогу вимагати від Заходу відповідного до себе ставлення.

Тут, припускаю, і криється відповідь на другу частину нашого первісного запитання. Навіть якщо Захід не дає жодних обіцянок і не бере жодних зобов’язань щодо решти світу, самі принципи, на яких він збудований і які проповідує, імпліцитно передбачають певні обов’язки, обітниці й відповідальність.

Цінності та інтереси

Західний світ із його численними інституціями досить часто окреслюють як “спільноту цінностей”. Це означає спільну повагу до людських прав, громадянських свобод, демократичних інституцій та процедур, визнання верховенства права й потреби соціяльного захисту, згоду на мирне вирішення всіх конфліктів тощо. Усі ці цінності вважаються універсальними, себто можливими й бажаними для всіх країн та народів, найбільше відповідними людській природі та потребам людського співіснування. Захід відтак сповідує гуманістичну місію поширення й захисту цих цінностей у цілому світі. Це означає ширення власного досвіду, підтримку неурядових організацій, допомогу слухняним урядам і санкції супроти неслухняних, захист переслідуваних і покарання переслідувачів.

Сьогодні нема особливих розбіжностей щодо загальнолюдських цінностей, але є чимало незгод стосовно їхнього практичного втілення. Прагматичний підхід підказує, що цінності не надаються до гуртового експорту будь-куди. Місцеві особливості, безперечно, мають бути враховані, як і інституційні, операційні та інші ресурсні можливості самих західних промоторів. І саме тут на перший план виходить “реальна політика” й починаються різноманітні двозначності. Тому що “місцеві особливості”, як і “ресурсні можливості”, передбачають широке тлумачення, а загальний баланс потенційних витрат і зисків від тої чи тої політики не вимірюється математично точно. Все це відкриває широкий простір для спекуляцій, викрутасів і демагогії.

Реальна політика стає інструментом підпорядкування цінностей інтересам, тобто речей начебто універсальних – речам суто національним або й вузько корпоративним. Ця суперечність властива Европі, себто її ліберально- демократичному проєктові, ще від самого його заснування. Европа завжди була шизофренічно роздвоєна між потребою включення “інших” і бажанням “виключення”, між цінностями та інтересами, гуманізмом та “прагматизмом”, моральністю та “реальною політикою”. 1933 року, невдовзі по тому, як британський прем’ єр-міністр підтвердив сумнозвісну готовість своєї країни торгувати з будь-ким, “хоч би і з канібалами”, його коле?и із міністерства закордонних справ повідомляли в секретній записці про масовий голод на Україні подібною мовою:

Власне кажучи, ми маємо певну інформацію про голодні умови на півдні Росії, подібну до тієї, що з’являється в пресі… Проте ми не хотіли б робити її публічною, тому що совєтський уряд прогнівається і наші стосунки з ним погіршають1.

Того самого року Сполучені Штати встановили дипломатичні стосунки з Совєтським Союзом. Вони, як і британці, мали “певну інформацію” про геноцид, що його влаштував на так званому “півдні Росії” комуністичний режим, однак прагнення торгувати, хоч би і з канібалами, було невідпорним. Власне, й сьогодні це прагнення залишається сильним – може, навіть сильнішим, ніж вісімдесят років тому. Саме бізнесовими інтересами, а не гуманістичними цінностями визначаються нині у першу чергу стосунки Заходу з Китаєм, Росією та іншими диктаторськими режимами.

У цьому контексті пакт Молотова-Рибентропа – не якийсь унікальний випадок, не історичний вивих, а радше типова, хоча й унікально гидка патологія европейської Realpolitik, дзеркальний, хоч і ?ротесковий образ безлічі інших угод і компромісів, укладених західними демократіями з усілякими “канібалами” до того й опісля. Тож коли Путін нагадує нині західним лідерам, що совєтсько- нацистській угоді передувала угода мюнхенська, а після неї була угода ялтинська, він по-своєму має рацію. Інша річ – не кремлівському цахесові про це нагадувати. І не йому, звісно, порівнювати вторгнення російських військ до Грузії з операцією НАТО у колишній Ю?ославії, чи виправдовувати одностороннє “визнання” південноосетинських та абхазьких сепаратистів подібним начебто визнанням незалежности Косова. Але тенденція очевидна: своїми сумнівними, непродуманими або й відверто цинічними діями Захід створює прецедент для бандитських режимів, котрі начебто повторюють дії ліберального Заходу у щонайзловіснішому і найкарикатурнішому вигляді.

Залишені на поталу

Недавнє рішення нової американської адміністрації “перезавантажити” взаємини з Кремлем і готовість заради цього відмовитися від протиракетного захисту на території Польщі та Чехії не викликають у східноевропейців особливого оптимізму. Ще менше ентузіязму у них викликає сумнівне, з морального погляду, рішення ЕС і НАТО повернутися до звичного бізнесу з росіянами, заплющивши очі на їхню окупацію грузинської території. Надто вже важко їм прийняти за чисту монету незграбні ар?ументи західних політиків, що незгода з Москвою в одних питаннях не повинна, мовляв, перешкоджати співпраці в інших. Ну, нехай би вони собі справді наївно вірили, що московські ?ебешники з якогось доброго дива допомагатимуть їм роззброювати Іран, позбавляючи себе тим самим важливої козирної карти у боротьбі із тим-таки Заходом, і навіть більше – відкриваючи Заходові, по суті, альтернативний канал постачання енергоносіїв із пацифікованого Ірану на шкоду власному ?азпромові. Але куди загрозливішою є наочна тенденція Заходу трактувати російську а?ресію супроти сусідніх держав і фактичну окупацію їхніх територій як дрібне непорозуміння, предмет часткових розбіжностей, що не повинен впливати на загальну “конструктивну співпрацю”.

Тоні Джадт, американський історик, убачає у цій малопривабливій запопадливості Заходу щодо Росії (Марк фон Га?ен свого часу окреслив їх як “імперську подібність”) глибокі історичні, цивілізаційні та психологічні причини:

Західні европейці, попри холодну війну, а почасти й завдяки їй, набагато менше вбачають у Росії загрозу, ніж її колишні колонії чи сусіди, і ця різниця – суттєва. Полякам чи українцям важко це зрозуміти, бо їм таке ставлення виглядає дивним, абсурдним. Але так воно є. Насамперед – у Німеччині. Для більшости німців, зокрема західних, Росія є очевидним, природним партнером у підтриманні европейської стабільности. Це давня історія – ще з 1880-1890-х. У східній частині Европи маємо дві історичні потуги, економічні та мілітарні: німецькомовну Центральну Европу та Росію. І маємо безліч дрібних народів і територій, із різними мовами та релігіями, що їх Німеччина і Росія історично вважали об’єктом колонізації. Сьогодні до них уже не ставляться як до колоній, але все ще – як до об’єктів. Тож мусимо пам’ятати, що для німців, як і англійців і, ймовірно, іспанців, і, безумовно, французів, Росія – країна, з якою слід “мати справу”. Й аж ніяк не загроза2.

Цинічна політика “торгівлі із канібалами”, чи то, як її тепер окреслюють, “співпраці в одних питаннях попри незгоду в інших” може мати далекосяжні і вельми трагічні для східноевропейців наслідки. Кремлівська еліта достатньо опортуністична, аби усвідомлювати, що є певна червона лінія у стосунках із Заходом, якої не варто переступати. Вони знають, що ніяка співпраця щодо Ірану чи аль-Каїди чи Північної Кореї не порятує їх від жорстких санкцій, якщо вони зазіхнуть на територію Австрії чи Фінляндії, не кажучи вже про Німеччину. Але Україна, безумовно, розташована поза тією червоною лінією, і можна спробувати її провчити, щоби не обирала собі знову якогось незговірливого Ющенка. А там, диви, включивши до правління ?азпрому ще кількох відставних західних прем’єрів чи президентів, можна буде провчити й естонців та латишів, або навіть поляків, поглиблюючи цим певні незгоди з ЕС та НАТО, котрі, однак, як ми знаємо, не повинні впливати на взаємовигідну співпрацю в інших галузях.

Усе це виглядає поки що фантастично, але пам’ятаймо, що Кремль навчився успішно випробовувати згадану червону лінію на гнучкість і потроху посувати її до нових меж, тим часом як Захід залишається роз’єднаним і безсилим перед російським блефом і шантажем, демагогією та підкупом. Занепокоєння східноевропейців російською загрозою може бути справді перебільшеним, а проте воно великою мірою виростає з їхнього попередньо-го досвіду – як щодо а?ресивної, імперської, гіпершовіністичної Росії, так і щодо роздвоєного, імпотентного, індиферентного Заходу. Українці, залишені поза всіма дотеперішніми “хвилями розширення” ЕС та НАТО і навіть поза виразними перспективами потрапити до котроїсь із майбутніх “хвиль”, мають достатні підстави тривожитися “новою російською твердістю”, як і готовістю Заходу улягати тій “твердості” – цілком у дусі передвоєнного Мюнхену. Вони мають підстави зважати не лише обтічну риторику західних дипломатів, а й на писання різноманітних політичних джокерів, котрі розкривають підсвідомість політиків куди відвертіше, ніж вони самі будь-коли потраплять у тому зізнатися:

Захід має до вибору дві можливості: креслити лінії на піску довкола безнадійної України чи проміняти її росіянам на щось істотніше. Моя пропозиція проста: допомога Росії у боротьбі з розповсюдженням ядерної зброї та з тероризмом на Близькому Сході незрівнянно важливіша, ніж українська сумнівна самостійність. Захід мусить зробити усе можливе, вдаючи, ніби ніякої Помаранчевої революції ніколи й не було, аби забезпечити собі підтримку Росії у питанні денуклеаризації Ірану, як і щодо енергетичної безпеки, в обмін за розуміння життєвих потреб Росії у ближньому зарубіжжі3.

Політики, безумовно, не можуть собі дозволити такої відвертости, але можуть завжди послатися на подібну “громадську думку”, якої не бракує у західних мас-медіях,чи навіть на “наукові” (буцімто) ар?ументи, озвучені титулованими професорами:

Будь-яка дефініція Заходу, що вилучає Росію через буцімто відмінні “цінності”, мусить так само вилучати й Україну, чия культура та цінності нероз’ємно переплетені з російськими… Українці повинні припинити боротьбу з цією багатосотлітньою релігійною та культурною близькістю і працювати разом із Росією, тому що лише так можна поставити справу европейської інте?рації на міцні підвалини4.

Фахівці, безумовно, догледять численні натяжки й маніпуляції в цих ар?ументах, заснованих на некритичному сприйнятті російської історичної мітотворчости. Великим перебільшенням, зокрема, є популярна мантра про “багатосотлітню” близькість, якої насправді до XVIII століття практично не існувало: українці, що розвивалися до того часу у політичних, правових і соціяльно-культурних рамках польсько-литовської шляхетської республіки, мали небагато спільного з московитами, що розвивались у рамках деспотичної Золотої Орди. Навіть східний відлам християнства, до якого формально ті й ті належали, істотно різнився у Києві та Московії: в одному випадку церква була громадською інституцією, по суті, опозиційною (“протестантською”, за висловом Деніса Солтиса) щодо католицької держави; у другому ж випадку церква була успішно етатизована світською владою й перетворена врешті на одну з багатьох імперських інституцій, якою лишається донині. Можливо, саме тому сьогоднішня Україна, на відміну від сьогоднішньої Росії, не поділяє церков на “традиційні” й “нетрадиційні”, не упривілейовує одних і не дискримінує інших і не окреслює довкола себе жодної “канонічної” території, даючи натомість зрозуміти кожній, що її царство – не від світу цього, а отже й справжня її “територія” – аж ніяк не на грішній землі, а таки деінде.

Не треба бути, однак, фахівцем з української історії, аби догледіти ще суттєвішу хибу в ар?ументації, котра і?норує питання цінностей. Хоч би що ми казали чи думали про “багатосотлітню близькість” між українцями та росіянами (українці й самі мають глибоко суперечливі уявлення щодо цього), уважний – і чесний – спостерігач сьогоднішньої політичної сцени не може не зауважити суттєвих відмінностей між демократичною (чи, принаймні, плюралістичною, поліархічною) Україною та дедалі авторитарнішою (чи, як стверджує дехто, фашизоїдною5) Росією. В Україні ніхто не провадить нині етнічних чисток, як у Чечні; не посилає за кордон шпигунів із полонієм; ніхто не вбиває опозиційних журналістів, правників та активістів громадських організацій; ніхто не цькує демонстрантів чи пікетувальників головорізами з ОМОНу; і ніхто не закриває незалежних засобів масової інформації. Вибори в Україні поки що конкурентні і їх результати не встановлено наперед, парламент за всіх своїх одіозних вад усе ж не є штампувальним додатком до виконавчої влади, мас-медії хоча й недостатньо фахові, проте досить плюралістичні, і – що особливо цікаво – в останні роки дедалі більше російських громадян, зокрема журналістів та активістів НУО, знаходять собі політичний притулок і працю в Україні.

Якщо всі ці цінності, що їх постпомаранчева Україна поступово й болісно засвоює, є менш важливі, ніж її мітична “багатосотлітня близькість” з автократичною Росією, то тоді слід би виключити з Европи й православну Болгарію, Грецію та Румунію і запакувати їх у російсько- евразійський “простір” – із наївним (м’яко кажучи) сподіванням “поставити справу европейської інте?рації на міцні підвалини”.

Нелегкий вибір

Цинізм, чи, по-вченому кажучи, Realpolitik, домінує сьогодні у західних столицях. Але Захід не був би тим, чим він є, якби забракло в ньому чесних голосів, котрі нагадують власним суспільствам, що ставити інтереси понад цінності – програшна стратегія. Вона може дати тимчасові переваги окремим політикам, партіям та корпораціям, проте у підсумку вона фатально підриває авторитет Заходу, заснований на “м’якій силі”.

Відчуваючи подих Росії на власному горлі, Київ найменше потребує сьогодні від Парижа, Берліна та Вашин?тона політики “перезавантажень”, котра означає на практиці потурання Кремлю та визнання його погляду на Україну як на незаперечну сферу своїх впливів. Непослідовність і недолугість сьогоднішніх українських політиків не може бути виправданням такої позиції. Чого Україна насправді нині потребує – це безоглядного визнання її европейською нацією. Замість дослухатися до московського “нет”, Сполучені Штати й Евросоюз повинні сказати “да” київським розважливим, настроєним на модернізацію країни, політикам. Москві, звісно, нелегко буде це все сприйняти, але включення України в Европу у повному значенні цього слова – через набуття перспективи членства в ЕС та НАТО – може заохотити врешті й Росію поглянути на себе як на майбутнього партнера ЕС та США, а не спойлера, що лише провокує конфлікти всередині евроатлантичної спільноти6.

Сьогоднішня світова економічна криза не виглядає найкращим часом для мудрих рішень. Але немудрі рішення тільки поглиблять цю кризу. Україна, схоже, перебуває в її епіцентрі – на гірше або й на краще.

Цит. у M. Carynnyk, L. Luciuk, and B. Kordan (ред.), The Foreign Office and the Famine: British Documents on Ukraine and the Great Famine of 1932-1933, Kingston: Limestone Press, 1988, с. 397.

RFE/RL Newsline, 1.10.2009.

Spengler, Asia Times, 19.08.2008.

Nicolai Petro, "Recasting Ukraine's identity?", Open democracy, 30.01.2009.

Див. зокрема: Олександр Мотиль, "На особливому шляху до фашизму", Критика, 2007, ч. 11.

Denis MacShane, "How the West turned from Kyiv", Newsweek, 21.03.2009.

Published 26 March 2010
Original in English
First published by Krytyka 3/4 (2009) (Ukrainian version)

Contributed by Krytyka © Mykola Riabchuk / Krytyka / Eurozine

PDF/PRINT

Read in: EN / UK

Published in

Discussion