Лев у клітці

Моє дитинство минуло у двох дуже різних і водночас дуже схожих країнах – Фінляндії та Естонії. В обох народження красного письменства було пов’язано з національним пробудженням. Саме тоді література, написана фінською та естонською мовами, почала відігравати важливу роль у становленні національної ідентичности. Тодішні фінські й естонські інтелектуали здобували освіту нерідними мовами: фіни – шведською, естонці – німецькою, оскільки у той час вищий клас в Естонії формували балтійські німці. Фінську й естонську, мови простого люду та фермерів, вважали непридатними для літератури. Обидві країни перебували під владою Російської імперії.

Photo: LovelyColorPhoto. Source:Shutterstock

Наші національні епоси мають спільні риси, вони вийшли друком в один час, і обидва ґрунтуються на усній традиції. Фінський епос “Калевала”, укладачем якого є Еліас Ленрот, було опубліковано 1835 року. В його основі лежать переважно карельські народні пісні, що їх зібрав Ленрот. Фридрих Крейцвальд уклав естонський героїчний епос про богатиря-велетня Калевіпоега на основі матеріялу, який зібрав Фридрих Роберт Фельман.

Поява фольклорних творів заклала підвалини національної ідентичности. У той час фіни й естонці не мали власних держав, однак берегли свою історію та культуру. Ми розмовляли рідною мовою, а наша література відображала найважливіші національні події. Народи, чию історію і розповіді про ідентичність зафіксовано на письмі, завжди сильніші за ті, чия історія й розповіді про ідентичність існують лише в усній традиції, і в той час це стало абсолютно зрозуміло. Невдовзі по тому обидві країни проголосили незалежність.

Фінська й естонська належать до тих нечисленних угро-фінських мов, носії яких мають власні держави. Без незалежности майбутнє нашої мови й літератури було б таким же невтішним, як і в багатьох інших угро-фінських народів. До угро-фінської мовної групи належать 24 мови, якими послуговуються загалом 23 мільйони людей. Лише фінська, естонська й угорська мови та літератури процвітають у власних державах. Носії решти 21 мови угро-фінської групи мешкають переважно в Росії, де прав мовних меншин не підтримують. Деякі з цих мов уже зникли або перебувають під загрозою зникнення. Як і інші автохтонні народи, угро-фінські народи та їхні мови завжди відчували загрозу колоніялізму. Всі народи мають історії, які їх об’єднують, – у наших історіях зазвичай ідеться про загрозу зникнення.

Відмінності між фінською і естонською літературами пов’язано передовсім із тим фактом, що від часу здобуття незалежности Естонію тричі окуповували, а Фінляндії вдалося зберегти свій суверенітет. Ці відмінності чітко простежуються в тому, як у літературі відображається національна пам’ять і як художні твори описують національні трагедії та поворотні пункти новітньої історії. Утім, спільною рисою наших літератур є те, що вони правлять за платформу для дискусії в ті часи, коли політичні обставини унеможливлюють відкритий діялог. Такий засіб вираження є життєво важливим для будь-якого народу.

Росія в історії фінської літератури

Мене часто запитують, чому я так багато пишу про речі, пов’язані з Російською імперією і Радянським Союзом. Зазвичай люди думають, що це має стосунок до радянської окупації Естонії. Особисто я також відчуваю зв’язок із фінськими літературними традиціями. Фіни люблять історичні романи. У більшості з них ідеться про історію Фінляндії, і майже в усіх згадано Росію. Не обійшлося без згадки про Росію навіть у народній казці “Береза і зірка” Сакаріаса Топеліуса. Опублікована 1893 року казка розповідає історію дітей, яких вивезли із Фінляндії в Росію. Дітлахи згадували про берізку, яка росла на подвір’ ї їхнього дому, і про те, як на світанку на ній співали птахи, і як вечорами поміж її гілок мерехтіла зірка. Вони вирішили повернутися на батьківщину, і після подорожі, що тривала рік, під час якої їм вказували шлях дві маленькі пташки, вони віднайшли дорогу додому.

В основі казки лежить сімейна історія самого Топеліуса. Його прадід, Кристофер Топеліус, був змушений переховуватися з матір’ю під час російської окупації Фінляндії 1713-1721 років, яку також називають Великим лихоліттям. Але козаки знайшли їх, викрали хлопчика і забрали його в Росію, щоб зробити слугою. Через багато років хлопчикові вдалося втекти й дійти до південної Фінляндії, оскільки він завжди прямував на захід сонця. Звідти він перебрався до Стокгольма, де випадково зустрів свою матір.

Велике лихоліття спричинило появу ще одного суттєвого елементу фінської літератури – першого історичного роману, в якому також ішлося про російську окупацію. Авторка Фредрика Рунеберґ описала наслідки окупації в романі “Пані Катарина Бойє та її доньки”. Роман, дія якого розгортається під час Великого лихоліття, вийшов друком 1858 року. Письменники зберігали живу пам’ять тих часів.

Чоловік Фредрики Рунеберґ, національний поет Фінляндії Йоган Людвіґ Рунеберґ, також майстерно оповідав нашу історію. Його перу належить поетична збірка “Оповідання прапорщика Столя”, яка вийшла двома накладами – в 1848 і 1960 роках. У ній описано тогочасну фінську історію, а також Фінську війну – шведську оборонну війну проти Росії, яка закінчилася поразкою Швеції. Перший вірш збірки, “Наш край” (“Maamme”), став національним гімном Фінляндії. Рунеберґова збірка є одним із найважливіших і найпопулярніших фінських літературних творів.

Під час війни фінські чиновники і дворянство виступали за приєднання Фінляндії до Російської імперії. Утім, Рунеберґ уважав, що народ Фінляндії значно патріотичніший, ніж його політичні лідери. Книжку ледь не заборонили друкувати, проте, дізнавшись про це, Рунеберґ видав її власним коштом. Опісля годі було плакати над розлитим молоком. Збірка з’явилася у період національного пробудження і продавалася, як гарячі пиріжки. Під час Зимової війни у Фінляндії було три бестселери: Біблія, брошури з інформацією про запобіжні заходи під час повітряного нападу і Рунеберґові вірші.

Непересічну роль у нашій літературі також відіграє Карелія, попри те, що тепер цей край належить Росії. Раніше він був частиною Фінляндії. Карелія важлива бодай тому, що саме там Ленрот зібрав значну частину пісень “Калевали”. Карельські мотиви і раніше були традиційно поширені в музиці, образотворчому мистецтві й літературі, а після Паризької мирної угоди, коли Карелія відійшла до Радянського Союзу, у Фінляндії з’явився новий вид літератури, яку створили письменники з карельським корінням. Вони почали писати, коли пів мільйона фінських громадян було евакуйовано з Карелії до Фінляндії, і продовжували писати протягом періоду фінляндизації. Сильну карельську літературну традицію заклали, зокрема, письменниці карельського походження. Під час фінляндизації критикам не подобалася така тенденція, однак читачам вона припала до душі. Приміром, історичні романи Лайли Хірвісаарі, в яких розповідалися історії евакуйованих мешканців, розійшлися накладом у понад чотири мільйони копій у Фінляндії, населення якої становить п’ять мільйонів.

Тема втраченої Карелії завжди посідала й посідатиме чільне місце у фінській літературі. Карелія стала літературною темою, в рамках якої можна обговорювати болючу історію Фінляндії, навіть коли публічна дискусія є проблематичною.

Той факт, що у фінській літературі повно історій, так чи так дотичних до Росії, сьогодні є беззаперечним, і ніхто не оскаржує права про це писати. У нас було вдосталь часу, щоб писати про це і про нашу історію. Таким є наш літературний канон. Історичні романи не втрачають популярности, і це настільки очевидно, що їх написання не вважається політичним вчинком. Утім, згадка про Росію в будь-якому іншому контексті одразу ж політизується.

Як говорити про Росію у Фінляндії

У моїх трьох романах ідеться про новітню історію Естонії і час окупації. Рік за роком мене запитували одне і те ж: чому ви пишете про новітню історію Естонії? Ніби на це потрібна особлива причина. Час від часу я натрапляю на погляди, буцімто писати про новітню історію Естонії – це писати проти Росії. Після того, як 2003 року вийшов друком мій перший роман, фінські журналісти цікавилися, чи це не антирадянська книжка. Це слово з лексикону періоду фінляндизації мусить входити до лексикону минувшини, а не сучасности. У Фінляндії фінляндизація офіційно закінчилася із розпадом Радянського Союзу.

Фінляндизація – це вплив могутньої держави на політику слабших держав. У Фінляндії вона полягала, зокрема, в цензурі друкованих видань, новинних медій та кінострічок. Окрім того, Міністерство освіти запобігало поширенню неґативної інформації про Радянський Союз, особливо в історичних книжках. СССР зображали у вигідному світлі, навчаючи школярів, приміром, що колективізація в Союзі відбувалася винятково на добровільних засадах, що Празьку весну спричинила “контрреволюційна загроза”, що в Радянському Союзі був добре розвинутий соціялізм і не існувало соціяльних проблем. Якщо вірити тогочасним шкільним підручникам, “Червона армія звільнила Балтійські країни від німецької окупації, і вони приєдналися до Радянського Союзу як його нові республіки”. У всьому цьому не було ані крихти правди, але так нас учили.

Не дивно, що мої однолітки вперше дізнавалися про Естонію лише в підлітковому віці на уроках рідної мови, коли вивчали мови тієї ж мовної сім’ї. Дивна ситуація, адже йшлося про найближчого сусіда Фінляндії. Однак втрата пам’яті, яку сконструював Радянський Союз, працювала навіть у сусідніх країнах.

Кожен народ і держава мають спільну велику історію й спільні колективні травми, такий досвід об’єднує людей. Для українців це Голодомор, для вірмен – Вірменський геноцид, для євреїв – Голокост, для фінів – Зимова війна, для Балтійських країн – масові депортації населення.

Фінські письменники почали писати про Зимову війну невдовзі після її закінчення. Погляди авторів не завжди збігалися з думками, припустимими у суспільстві, і, скажімо, класичні твори “Невідомий солдат” Вяйне Ліна та книжки Пааво Рінтала свого часу навіть спричинили “книжкові війни”. Утім, ці та інші твори публікували, їх читали, і, що найважливіше, їх було написано фінською і у Фінляндії, а не в екзилі.

Під час хрущовської відлиги друкували літературу про ҐУЛАҐ, яку також написали фіни, ба навіть особисті мемуари в’язнів ҐУЛАҐу, що ставали бестселерами. Згодом політична ситуація стала напруженішою, посилилася цензура і самоцензура. Як і в Радянському Союзі, цензура не була інваріянтною. Вона з року в рік змінювалася.

Література в ролі біженки

Під час радянської окупації ситуація в Естонії була інакшою. Радянський режим передбачав заборону всього, що стосувалося Республіки Естонія. У Фінляндії я мала змогу вивчити напам’ять гімн країни і співати його на День незалежности, у той час як в Естонії національний прапор, гімн та поєднання синього, чорного й білого кольорів було заборонено, як і святкування Дня незалежности. Коли я читала в школі про найважливішу національну подію Фінляндії, Зимову війну, в Естонії окупація і депортація були забороненими темами, про які не можна було говорити привселюдно.

Утім, естонські автори в екзилі писали на ці теми за кордоном. Спільноти біженців підтримували естонську літературу, яку приховували або забороняли в радянській Естонії. Культурні діячі, які вирвалися з Естонії, засновували видавництва, газети і школи, писали книжки, що виходили друком, приміром, у Швеції та Канаді. До радянської Естонії ці книжки не потрапляли. У Швеції кооператив естонських письменників видавав твори авторів-біженців та інших помітних естонських письменників. Приміром, твори Хільї Рюйтлі виходили під псевдо Айлі Хельм у Швеції, хоча сама авторка все життя прожила в Естонії. Вона написала документальний роман “У диявола немає тіні” (“Kuradil ei ole varju”) про життя у радянській в’язниці й таборах. Громадянка Фінляндії Ану Мартила таємно винесла рукопис, переховуючи тонкі смужки паперу в одязі. Рукопис доправили із Таліна до Гельсинкі, а звідти – до Швеції.

У період між 1944 і 1990 роками було опубліковано 267 романів і 181 збірку поезії естонською мовою 75 авторів-біженців та 151 книжку мемуарів естонською 90 авторів.

Я особисто пам’ятаю момент, коли вперше прочитала ці книжки. Дивувало те, що їх було написано нормальною естонською і що в них ішлося про окупацію та депортацію. Доти в мене не було справжньої точки відліку. Я не могла навіть бажати, щоб у радянських естонських книгарнях були книжки про депортацію. У радянській Естонії історична пам’ять народу залежала від усної традиції, ми покладалися на неї.

Від приватного до громадського

Після того як Естонія здобула незалежність, неабияку популярність здобули біографії, мемуари та документальна література, в якій ішлося про новітню історію країни. Досвід і спогади, які доти були винятково приватними, стали надбанням громадськости. Після здобуття незалежности письмові твори й публічні виступи більше не зазнавали впливу радянської цензури й пропаґанди. Нарешті стало можливо говорити й писати про події і називати все своїми іменами, не вдаючись до евфемізмів. Деколонізація передбачала також припинення колонізації через мову. Почали використовувати нову мову незалежної держави, і до щоденного вжитку повернулися вислови, заборонені впродовж десятиліть. Закріплення усної пам’яті у письмовій формі було настільки ж важливе, як і поява на письмі національного епосу “Калевіпоег”.

(В Естонії здобули популярність біографії та мемуари, але не історичні романи.) 1993 року Росія визнала окупацію Естонії. Утім, невдовзі ситуація стала напруженішою, і від 1990-х років Росія далі вела інформаційну війну з естонською історією. Балтійські країни все ще змушені боротися за своє право писати власну історію, і цей оборонний бій пожвавився зі зміцненням путінської влади. Москва знову й знову заперечує окупацію Естонії і стверджує, що незалежність країни – це аномалія чи виняток.

Під час фінляндизації фіни часто нагадували радянській владі, що країні подарував незалежність сам Лєнін. Це вважалося своєрідною ґарантією – совєти не пішли би проти волі Лєніна. Але в Естонії немає такої історії для самозахисту. Якраз навпаки. В очах громадськости Путінів імідж зміцнює московський комплекс Естонії. Ми не знаємо всієї правди про сімейну історію Путіна, яку подають людям, але кажуть, що його батько входив до диверсійної групи НКВД і зустрів поганий прийом під час виконання спецоперації в Естонії. За путінською леґендою, батько попросив у місцевих їжі, однак підлі естонці здали його німцям. У цій історії багато невідповідностей, і ніхто не знає, наскільки це правда, однак із цієї леґенди випливає, що естонці зрадили батька нації. Навіть це є достатньою підставою для московського гніву проти Естонії. До найближчого Путінового оточення входять і інші люди, які свого часу мешкали в радянській Естонії. Вони також діляться з громадськістю подібними історіями. Коли люди, які зазвичай ревно оберігають приватність свого життя, раптом діляться особистим досвідом, є привід сумніватися в їхніх мотивах. Такі історії є складниками російської інформаційної війни проти Естонії.

Путін уважає НКВД за орган, який заслуговує на честь і повагу. Для Естонії НКВД – це орган, що займався депортацією.

Життя нарізно

Я презентувала свої книжки у низці країн, і в багатьох із них про депортації знали дуже мало або й зовсім нічого. Утім, люди одразу ж розуміли, про що йшлося, коли я починала їм розповідати. Зрештою, депортації та Зимова війна – це конкретні події, з конкретними роками і географією.

Натомість фінляндизація – це політичний стан, клімат у суспільстві, який складніше розтлумачити. За межами Фінляндії про нього знають дуже мало, хіба що лише як про політичне рішення. Але, попри це, деякі радники запропонували саме таку модель як рішення для України. Вони не поцікавилися поглядом Фінляндії. Дослідник Міка Аатола порівняв Фінляндію під час фінляндизації з левом, якого тримають у зоопарку: зовні він виглядає непогано, однак умови його проживання дуже скрутні.

Після розпаду Радянського Союзу Фінляндія, на відміну від Естонії, не бачила потреби створювати нову мову й термінологію для пов’язаних із Росією публічних виступів. Відтак наш політичний дискурс усе ще зазнає впливу фінляндизованої риторики. Фіни знають гірше від естонців, як мова і мовні звороти конструювали радянську реальність, як мова створювала й живила фінляндизацію.

У Фінляндії опрацювання індивідуального досвіду часів фінляндизації не вважають за національне завдання. В Естонії збір радянських індивідуальних історій розглядають саме так. Натомість Фінляндія має справу зі спогадами війни, і саме так виникають, приміром, заголовки таблоїдів: “І люди воювали”. Заголовок не має пояснювати, із ким вони воювали, а заголовок “Коли ми воювали з Росією” взагалі був би дуже недоречним, оскільки у фінляндизованій підсвідомості може виникнути підозра, що Росію це може розлютити.

У Фінляндії щойно відбулися парламентські вибори, і знову стало помітно давню фінляндизовану риторику. Очільники двох основних партій (Соціял-демократичної партії Фінляндії та найбільшої в країні партії Фінляндський центр (Keskusta)) заявили по телебаченню, що Росію не можна вважати загрозою, попри той факт, що зафіксовані радарами російські літаки становлять загрозу національній безпеці і Росія веде гібридні військові операції проти Фінляндії.

Дуже важко уявити естонських політиків, які вдавались би до радянської риторики; навіть якщо хтось її використовує, усі знають, хто йому за це платить. У Фінляндії мову фінляндизації широко вживають у політичній риториці, а вислови, скопійовані з радянської пропаґанди, вживають без усвідомлення отруйної мети, яку вони мали.

Мова – це рішення і вибір

Мова – це інструмент, і низка давніх понять стали неполіткоректними. Приміром, із загального вжитку вийшло чимало расистських висловів. Народи можуть вирішувати, якою мовою їм говорити, і ми мусимо пам’ятати, що мова формує нашу реальність, витворює її. Тож мова і вислови, які ми використовуємо, формують наші цінності і говорять нам про те, що припустимо, а що – ні.

Радянський Союз і Росія були й залишаються майстрами створення словесних реалій. Друковане слово використовувалося для витворення альтернативної, вигаданої реальности. Авторам тієї реальности реґулярно надавали оновлені списки слів. У них містилися фрази, які слід було використовувати, і прикметники, які слід було вживати, приміром, на позначення Республіки Естонія чи США. Про Радянський Союз слід було говорити лише з позитивними прикметниками, тоді як про Естонію чи США, певна річ, лише з неґативними.

Протягом декількох минулих років Росія вела схожу мовну війну з Балтійськими країнами й Україною, створюючи цим уявних ворогів, необхідних для підтримки влади сучасної російської президентської адміністрації. Однією з цілей цієї війни є ослаблення супротивника. Знання про те, що російський уряд хоче, щоб росіяни ненавиділи нас, не минає безслідно. У подібний спосіб тривалий вплив фінляндизації змінив нашу спроможність протистояти Росії або обстоювати власні погляди. Впродовж десятиліть фінські редактори, видавці, посадовці, політики й журналісти мусили враховувати, які вислови можуть розлютити Радянський Союз, і ми далі рухаємося тим же шляхом. Мова того часу була схожа на беззубий і без’язикий рот. Радянський Союз видресирував Фінляндію як країну, громадяни якої вчаться ухилятися від вживання неприйнятних висловів про Росію, і це проникло в саму нашу суть, у нашу підсвідомість. Не було здійснено відкритої і всезагальної спроби перейти до іншого типу мовлення. І ми не досить глибоко дослідили довгострокові наслідки такої практики. Тож фінляндизація все ще ґенерує нашу реальність.

У наших публічних виступах досі відчувається пригнічення. Наша література інша, саме тому вона завжди відігравала таку вагому роль. Якщо зовнішня реальність і офіційна позиція держави не збігаються із особистим досвідом людини, в результаті виникає зневіра у власному досвіді та його правомірності. Люди стають слабкішими. У Фінляндії боротися проти цього нам допомагала література.

Фінляндизована Фінляндія була успіхом Радянського Союзу. Це було демонстрування всьому світові, що Радянський Союз може жити в дружбі зі своїм сусідом. Водночас Фінляндія залишалася на повідку Радянського Союзу. Оскільки цей проєкт виявився вдалим, не дивно, що сучасна Росія прагне фінляндизувати й інші країни. Російський націоналіст Алєксандр Дуґін уважає, що фінляндизувати слід усю Европу.

Published 6 October 2015
Original in English
Translated by Людмила Дяченко
First published by Krytyka 5-6/2015 (Ukrainian version); Eurozine (English version)

Contributed by Krytyka © Софі Oксанен / Krytyka / Eurozine

PDF/PRINT

Read in: EN / LT / UK

Published in

Read more

Cover for: Notes on the networked psyche

Notes on the networked psyche

Exploring online hyper-sensibilities

Cover for: Another media regime is possible

Another media regime is possible

From the liberal public sphere to the information commons

Cover for: Big Brother to the rescue

Big Brother to the rescue

Can artificial intelligence help in Ukraine’s fight against corruption?

Cover for: Lies, fakes and deep fakes

Lies, fakes and deep fakes

Deceptions and scams in the age of Trump

Cover for: The power of law or the law of power?

The power of law or the law of power?

Why Europe must lead the way in the governance of technology

Cover for: Interference everywhere?

Interference everywhere?

Disinformation in the EP election

Cover for: And we dream as electric sheep

And we dream as electric sheep

On humanity, sexuality and digitality

Discussion