Травневе число "Критики" відкриває ?рунтовна розвідка професора Національної правничої академії ім. Ярослава Мудрого, юрисконсульта Харківської правозахисної групи Всеволода Речицького "До стратегії розвитку української Конституції", що в ній автор розвиває критичні зауваження щодо перебігу конституційного процесу в країні, висловлені в дописі голови Харківської правозахисної групи Євгена Захарова ("Критика", 2008, ч. 4), та пропонує власну версію нового Основного Закону, оптимальну з огляду на перспективи евроінте?рації України та потребу розбудовувати громадянське суспільство. Розлога стаття проф. Речицького, власне, поєднує розгорнуте концептуальне об?рунтування засад такої майбутньої ліберально-демократичної Конституції зі свого роду тезами щодо конкретного опрацювання в її евентуальному тексті основних тематичних складників конституційного корпусу: від символів держави до розподілу повноважень між гілками влади й від витлумачення прав, основних свобод і обов'язків до поняття про громадянське суспільство, екологічну безпеку, електоральне законодавство, територіяльний устрій, місцеве самоврядування та ін.

Продовжуючи серію публікацій, присвячених 75-й річниці Голодомору в Україні, "Критика" подає аналітичну статтю київського історика Андрія Портнова "Теорія геноциду перед викликом Голодомору", що становить частину огляду "Концепції геноциду та етнічних чисток: західні наукові дискусії і місце в них українських сюжетів" (в повному обсязі його вмістить науковий квартальник "Україна Модерна", співредактором якого є автор). Докладно розглянувши історію висвітлення теми Голодомору в американській і европейській історіографії, політології та правничій науці, а також сучасний стан відповідних дискусій, дослідник висновує, що, попри чималу залежність багатьох західних науковців від вельми обмеженого кола англомовних публікацій і від традиційної схильности надто зважати на совєтські (згодом російські) візії української проблематики, а ще на усталене уявлення про Голокост яко геноцид par exellence, готовість визнавати геноцидний характер Великого Голоду 1932-1933 років в Україні стає дедалі поширенішою, а це, своєю чергою, змушує світову інтелектуальну спільноту наново переосмислювати нормативне поняття геноциду і розглядати як його потенційні жертви не тільки етно-національні, але й соціяльні та політичні групи. Свого роду причинок до цього аналізу становить невеличкий есей київського філософа Івана Гомзи "Лотофагомахія" – відгук на перевидання українського перекладу "Джерел тоталітаризму" Ганни Арендт. Автор пропонує "метафізичну" інтепретацію поглядів дослідниці на феномен тоталітаризму яко нової форми "виявлення Істини", методології її доведення та системи реалізації, зіпертих насамперед на специфічному застосуванні пропа?анди і терору, внутрішньо об?рунтованій послідовній сваволі, надмірному перенаголошенні місця ідеології в житті суспільства, зрештою на новому антропологічному підході, коли реальність постає як тотальне царство несвободи, а мус людини полягає у нескінченному схилянні перед Буттям, служінні силам Історії чи Природи.

В статті "Місце пам'яті як школа забуття" білоруський історик Алесь Смалянчук аналізує висвітлення пам'яті про Другу світову війну в білоруських шкільних підручниках, потрактованих як "місця пам'яті", що зберігають візії минулого, покликані відігравати для тієї чи тієї нації інте?раційну роль, формувати образи "себе самих" і "ворогів", об?рунтовувати ле?ітимність чинного режиму та, зрештою, формувати певний національний канон одних фактів, осіб і понять, натомість спричиняючися до забуття решти, що суперечать першим. Автор розглядає совєтські підручникові стратегії, специфіку першого покоління підручників у незалежній Білорусі, а також вельми активні в насаджувані реваншистсько-неосовєтських стереотипів підручники лукашенківської доби (виокремлюючи певне коре?ування ідеологічного курсу від 2006 року, коли почалося обережне повернення національного дискурсу за повного домінування неосовєтського підходу).

Допис "Полюси соціяльної уяви та позиція дослідника" з пера київського соціолога Володимира Артюха присвячено виходу в світ українського перекладу "Lectures on Ideology and Utopia" Поля Рикера. Автор оглядає джерела та контекст Рикерової теорії ідеології (від ?рамші, франкфуртської школи та Мангайма до Роляна Барта, Слотердайка та Жижка), методологічні засади його студій, способи інтерпретації ідей попередників (як-от Вебер, Віт?енштайн, Маркс чи Фройд) і коле?-сучасників (як-от Альтюсер, Кенет Берк, Габермас, Гірц), резюмуючи, що для французького мислителя ідеологіч та утопія є двома полюсами соціяльних уявлень, котрі уможливлюють стабільність порядку та його критику.

Київський філософ і культуролог Володимир Єрмоленко розвиваючи в есеї "Філософія життя і новий початок століття" тезу про улягання людської культури певним життєвим циклам із постійним поверненням до тих чи тих засадничих первнів, пропонує вельми ори?інальну феноменологію нашого часу на тлі інших "початків століть", зокрема 20-го із його модерністським інтересом до "філософії життя" і подолання старої раціональности, та 19-го із властивим романтизмові новим відчуттям історичности природи та природности історії, а також постанням певної "ботанічної" антропології. Автор описує нинішнє відновлення подібної симптоматики та засвідчує зростання уваги до природнього та біологічного, до таємниць життя і смерти, народження та старіння, молодости та старости, на відміну від цілої повоєнної епохи, коли Західному світові йшлося насамперед про артефакти, про не- та контр-природнє, про сферу культури загалом, а надто про мову, текст і знак.

Докладну статтю київського критика та філософа Юлії Ємець-Доброносової "Карнавал психоделії" присвячено психологічно-філософській інтерпретації прози письменників нью-йоркської групи – Юрія Тарнавського, Віри Вовк, Емми Андієвської, – що, на думку авторки, разюче контрастує з мейнстримом сучасної української літератури і вирізняється межовою психоделічністю, сюрреалістичністю письма. Також до розгляду залучено у певний спосіб зіставного з цією прозою роману Марка Роберта Стеха "Голос", що постає свого роду колажем усіх мотивів, властивих феноменологічно й екзистенціяльно зорієнтованим текстам. Своєю чергою, американський критик і літературознавець-україністка Марія Ревакович у статті "Нью-Йорк на мапі української поезії" аналізує способи абстрактно-метафізичного представлення міста-мегаполіса в поетиці учасників тієї ж таки Нью-Йоркської групи (передусім Богдана Бойчука та Юрія Тарнавського), зіставляючи їх із цілком, на думку авторки, відмінною стратегією поетичного урбанізму також осілого в США українського поета молодшого покоління Василя Махна, який відтворює у своїх віршах "конкретний і живий" Нью-Йорк, а отже у багатьох аспектах його постмодерна увага до деталей реальности виявляється ближчою не до аван?ардистські налаштованих нью-йорківців, а до реалістичнішого письма їхніх старших коле? Юрія Косача та Вадима Лесича.

Завершують число вдячна промова "Лексикон досконалої гармонії", яку львівський перекладач і есеїст Юрко Прохасько виголосив 16 травня, під час кон?ресу Німецької академії мови та поезії, з нагоди вручення йому нагороди ім. Фридриха ?ундольфа за поширення німецької культури в світі, а також лавдація німецького письменника Мартин Поляк на честь лавреата.

Published 2008-06-13