Збій у кремлівській матриці

19 February 2014
Read in:

Десь на початку цього століття, в зеніті російського нафтового буму, цвітінніпутінської ери, зміцнінні “керованої демократії” та при народженні постмодерної диктатури я опинився у довгій сірій кімнаті Останкіна, російського телецентру розміром із п’ять футбольних полів, тарана кремлівськоїпропаг’анди. Я нещодавно прибув ізЛондона, щоб стати політичним консультантом, а пізніше телепродюсеромна дедалі більшому російському телевізійному ринку. Це був щотижневиймозковий штурм на Першому каналі,де мали би збиратися найдинамічнішіуми Москви, щоби творити телешедеври керованої демократії, шоу-бізнесовий фасад вільного суспільства, втой час як реальність щогодини ставала авторитарнішою. У кімнаті нас булопонад двадцятеро: засмаглі телеведучіу білих шовкових сорочках, професори політології зі спітнілими бородамий важкою задишкою, а також рекламніменеджери у кросівках. Жінок не було.Всі палили. Диму було стільки, щосвербіла шкіра. Мене допустили випадково, пропхав приятель-видавець:завдяки моєму російському прізвищуніхто не помітив, що я британець, а щоя тримав язика на припоні, то ніхто незауважив мого акценту.

На чільному місці сидів МіхаілЛєонтьєв, найвідоміший телеведучийу країні. Він був невеличкий, швидкоговорив прокуреним голосом: “Ми всі знаємо, що не буде реальної політики,кожен знає, що більше не буде реальних виборів, але ми далі повинні давати нашим глядачам відчуття, що щосьвідбувається. Вони потребують постійної розваги!”Лєонтьєва найкраще знають із п’ятихвилинок ненависти, що їх він проводить після новин. Він хапає котрусьтему (олігархи, Америка, футбол, Афганістан) і насичує п’ять хвилин тирадами, натяками, підштовхуваннями,підморгуваннями, інсинуаціями, рідкоколи каже щось прямо, зате невпинноповторює: “вони”, “ворог”, – аж покиці слова закарбуються у свідомості. У1990-х він був ліберальним демократом, але коли вітер змінився, став націоналістичним автократом. “То що намобіграти? Наїжджаємо на олігархів? –вів далі Лєонтьєв. – Хто ворог цьоготижня? Політика має бути як… яккіно!”

Ostankino, Moscow. Photo: Aleksey Dorofeev. Source: Flickr

Новий Кремль був сповнений рішучости не допустити помилки старого Совєтського Союзу. Вони ніколи недозволили б телебаченню чи політицістати нудними. Вони додавали рейтинг’у в авторитаризм, динаміки у диктатуру, створюючи суспільство чистогоспектаклю, із фальшивими партіями,фальшивою опозицією, фальшивимискандалами та боротьбою. Сидячи узадимленій кімнаті, я мав відчуття, щореальність доволі пластична, що я буву товаристві Просперо, які могли проєктувати таке життя, яке їм заманеться,на пустелю реального, якою була постсовєтська Росія. І що в величезній країні, яка має сім часових поясів і майжестільки ж поясів історії, телебачення –це сила, спроможна об’єднувати, керувати й зв’язувати їх докупи.У наступне десятиліття канали, якімовили з Останкіна, вдосконалювалися в умінні комбінувати пропаг’анду ташоу-бізнес. Образ Путіна був у центрішоу: це мав бути чоловік на всі часи,герой, що з голим торсом полює на тигрів, крутий хлопець на “гарлеї”, другдомогосподарок, який шпетить супермаркети за високі ціни. У найкращійтелесцені Путін сидить перед міністрами, і всі вони пітніють і трусяться відстраху й розгублености, коли він ганить їх за те, що підвели його та країну.ТБ допомогло Путінові піднестися понад політику, понад провину й відповідальність: до постмодерного ТБ-царя.

Але Перший канал ніколи не дозволивби собі показувати простий піяр Путіна. Одразу після новин він показувавгострі реалістичні драми про життяпідлітків у враженій наркоманією школі: купуючи довіру і тієї ж миті експлуатуючи її із політичною метою. Іншийостанкінський телеканал, НТВ, колисьзнаний як найліберальніший у Росії,передавав невпинний потік справжніхжиттєвих історій-жахів: убивства,зг’валтування, пограбування – на противагу до “класичного” тоталітарногопідходу, коли ТБ демонструє ідеальнуфальшиву реальність. У набагатоскладнішій Росії держава показує жахливу реальність, щоб залякати глядача ізмусити його відчайдушно прагнутикремлівського правління та посиленнядержавного контролю.Продюсери та журналісти, авторицих передач, у приватному житті всі ліберали, відпочивали в Тоскані й малицілком европейські смаки. Коли я запитував, як їм удається погоджувати фахове й особисте життя, вони дивилисяна мене як на дурника і відказували:”За останні двадцять років ми пережили комунізм, у який ніколи не вірили,демократію, дефолти й мафіозну державу та олігархію, розуміючи, що всеце ілюзії, що це все піяр”. Вираз “цевсе піяр” став улюбленою фразою нової Росії, мої московські колег’и булисповнені відчуття своєї водночас цинічности й просвітлености, у якомусьсенсі “поза вірою”. Дисидентів совєтської доби, борців із комунізмом, вонивважали за наївних мрійників, а мої західні вподобання, прихильність до туманних понять на кшталт “прав людини” та “свободи”, відкидали як хибні:”Хіба ви не бачите, що ваші власні уряди такі ж погані, як наш”, – казали вонимені. Віру у будь-що й обстоювання її вцьому світі вони висміювали, здатністьзмінювати личину підносили: “Я можупрацювати із тією владою, з якою звелять”, – казав керівник НТВ, який раніше працював на Радіо “Свобода”. Вінсприймав це як свою чесноту. ВладімірНабоков якось описав вид метелика,який на ранній стадії розвитку мусивуміти змінювати колір, щоб ховатисявід хижаків. Природні вороги метеликадавно вимерли, але він і далі міняє колір із самої втіхи від трансформації.Щось подібне сталося з російськимиелітами. За совєтських часів вони навчилися прикидатися, щоб вижити. Тепер немає потреби повсякчас мінятиколір, але вони й далі роблять це задлятемної втіхи – конформізму, зведеногодо рівня естетичного акту.

Цю позицію тріюмфального цинізму та нескінченної зміни форм відображено в одному з ключових романівепохи – “Майженуль” (“Околоноля”).г’ротескова сатира “Майженуль” розповідає історію Єг’ора, розчарованогопізньокомуністичною фальшивою ідеологією книжного неформала, мешканця провінційного совєтського містечка. У 1980-х він переїжджає доМоскви тусуватися в богемних колах;у 1990-х стає г’уру піяру, радий служити будь-кому, хто заплатить. У світі”Майженуля” все продається: своюціну мають навіть найщиріші ліберальні журналісти. Це небезпечнийсвіт, де ворожі банди стріляють одні водних на вулицях, б’ючися за права напублікацію російської класики, де тихіінтелектуали стають мафіозними донами і де спецслужби всюди проникають заради власних темних мет. Єг’ор – майстер маніпулювання, такий собіпостсовєтський супермен: він уміє чітко побачити “глибоку висоту сотворіння, де в сліпучій безодні, грайливі, нетілесні, некеровані, безпутні слова,вільно поєднувалися, розбігалися ізливалися в часом чудесні візерунки”.Книжка стає ще цікавішою, коливрахувати, хто її написав. ВладіславСурков був заступником голови президентської адміністрації, власне, неформальним ідеологом путінської ери, архітектором керованої демократії. Вінособисто відповідав за функціонуванняполітичного та медійного порядку вкраїні й був відомий як “ляльковод, щоприватизував російську політичну систему”. Як і його герой у “Майженулі”,Сурков, перш ніж стати піярником іпіти в політику, належав до богеми йучився на театрального режисера. Спостерігати за його промовами – це нібиспостерігати за великим пародистом-імітатором, що перетікає між ролями: ось він м’який ліберал, котрийпроповідує модернізацію й інновацію, анаступної миті – націоналістичний демагог, що уславлює російську душу,водночас віддаючися своїм захопленням Тупаком Шакуром та ЖуаномМіро. Якщо Захід переміг СССР, сполучивши ринкову економіку, сучаснукультуру та демократичну політику(парламенти, інвестиційні банки й абстрактний експресіонізм зібрали воєдино, щоби перемогти політбюро, планову економіку та соцреалізм), то генійСуркова мав розірвати ці асоціяції: поєднати авторитаризм і сучасне мистецтво, використати мову прав і репрезентації, щоб утвердити тиранію, фальшуючи демократичний капіталізм, ажпоки той перетвориться на протилежність до свого первісного значення.З-за свого кремлівського стола Сурков наглядав за всією шарадою російської віртуальної політики, із телефонами на столі, які з’єднували його прямо з квазиопозиційними партіями. Вінбув справжній “політтехнолог” – унікальний постсовєтський фах, – що дієу системі як візир чи Чарівник країниОз і здатен вичаровувати маріонетковіполітичні партії та соціяльні рухи у великому симулякрі реальности. Справді, коли історики оглядаються на російську історію від середини 1990-х донині, вони можуть означити її радшеяк епоху “політтехнологів”, аніж “єльцинську” або “путінську”. У багатьохсенсах першим із великих візирів бувБоріс Бєрєзовський у 1990-х, який зліпив керівну партію “Единство” (пізніше “Единая Россия”) як те, що він називав “порожня шкаралупа”, і використав свій контроль над телебаченням,щоби перетворити сірого апаратчикаВладіміра Путіна на героя-мачо. Таколи попередні “візирі” мусили діяти вконкурентному середовищі, контрольСуркова за розкладом російського суспільства був абсолютний. Ляснув удолоні раз – постав “Гражданский форум” для громадських організацій;ляснув іще раз – з’явилися націоналістичні рухи, які оголошували громадські організації інструментом Заходу.Він махав чарівною паличкою – і виникали то неофашистські молодіжнірухи, які палили книжки авторів-модерністів за непатріотичність, то щедро спонсорований марнотратнийарт-фестиваль у Москві для найпровокативніших сучасних митців, то вбранів чорне православні фундаменталістиз хрестами, які нападали на виставкисучасного мистецтва. Задум полягав утому, щоб контролювати всі формисуспільного дискурсу, не дозволяючиніяким незалежним рухам розвиватисяпоза впливом Кремля.

Досвід роботи у цьому світі дезорієнтував. Упродовж моїх московськихроків я цурався відверто пропаг’андистських останкінських телеканалів(як британському продюсерові мені тамне були раді) і тримався ближче до позірно “опозиційних” проєктів. Одним ізнайвідоміших був “Сноб”, що поєдну-вав інтернет, телебачення та журнали ймав на меті сприяти формуванню нового класу “глобальних росіян”: прихильних до Заходу лібералів і заможнихмешканців великих міст. У “Сноб”вклав 20 мільйонів доларів найбагатший росіянин Міхаіл Прохоров. Офіс”Сноба” розташувався у відновленомуприміщенні фабрики неподалік центруМоскви. Стару цегельну кладку залишили недоторканою, зберегли величезні арки гігантських вікон, делікатновбудувавши редакторські офіси. Тутпрацювали яскраві молоді люди, дітисовєтської інтеліг’енції із чудовою англійською, критично налаштовані щодорежиму. Заступником головного редактора стала Маша г’ессен, відома американсько-російська Лг’БТ-активістка. Їїстатті в г’лянцевих західних журналахнещадно критикували Путіна. Та завсього опозиційного позиціонування”Сноба” було очевидно, що такий великий проєкт ніяк не міг би відбутися безблагословення Суркова.

Кремлеві така своєрідна керованаопозиція була до смаку: ліберали почувалися, нібито мають вільний голос ідомівку (та рег’улярну зарплату), а влада могла означувати “опозицію” як неформалімосквичів, відірваних від”звичайних” росіян і зациклених натаких “марг’інальних” питаннях, якправа г’еїв (у здебільшого гомофобській країні). Вже сама назва проєкту”Сноб”, хоч і вжита іронічно, моглабути потенційним об’єктом ненависти.І попри все антипутінське марнослів’яу “Снобі” ми ніколи не робили реальної розслідувальної журналістики, невказували на жоден серйозний факткорупції чи розкрадання державногобюджету – а в Росії XXI століття ви можете говорити, що заманеться, поки невиходите на слід корупції. Після роботи ми сиділи з колег’ами, випивали іпросторікували. Чи були ми опозицією? Чи допомагали Росії стати вільнішою? А чи були насправді проєктомКремля і зміцнювали Путіна, реальношкодячи справі свободи? Клапаном,призначеним скидати фрустрацію, ніколи нікого не звинувачуючи? Чи тим ітим водночас? Картою, яку ще належить розіграти?Із наближенням президентськихвиборів 2012 року Прохоров став схваленим у Кремлі ліберальним кандидатом: проєкт “Сноб” допоміг привернути до нього інтеліг’енцію, в той час яквідомий своїми розпусними вечіркамив Куршевелі яскравий олігарх бувзручною мішенню для Кремля і вписувався в показну боротьбу Путіна з олігархами. Московські медії заходилисяобговорювати, чи Прохоров справжнійкандидат? Чи можна голосувати занього, а чи це означає, що ти граєш укремлівську гру? А може, треба голосувати проти всіх, іг’норуючи систему?Врешті-решт, Прохоров набрав цілкомпристойні 13%, перш ніж елег’антнозійти з політичної сцени.

Блиск керованої демократії чи пакпостмодерної диктатури полягав утому, що замість просто придушитиопозицію, як це було властиво XX століттю, вона пронизала всі ідеології,експлуатуючи їх і перетворюючи наабсурд ізсередини. Не дарма в Росії нульових років такою популярною сталанауково-фантастична трилогія “Матриця”, у якій сучасний світ показанояк віртуальну ілюзію, витвір машин,що живляться людьми, а ті про це невідають, живучи симульованою реальністю. У Москві цей фільм збирав натовпи глядачів, письменники й політики цитували його як велику метафорусучасної Росії. Але під кінець десятиліття стало видно, що у кремлівськійматриці з’явилися глибокі тріщини.Наприкінці нульових я працювавна ТНТ. Розважальний, зорієнтованийна молодь телеканал, глибоко аполітичний виробник ситкомів і г’ламурних, дещо вульг’арних реаліті-шоу мавтакож і невеличкий відділ документалістики. Бізнес ТНТ базувався на рейтинг’ах, тож канал мусив тримати рукуна пульсі того, що насправді думає івідчуває його авдиторія. З-поміж виявлених статистик чи не найтривожнішим було стрімке зростання кількостисамогубств, особливо серед дівчаток-підлітків. Роблячи фільм про двохюних подруг, що вкоротили собі життя, я побачив покоління, позбавлене, зодного боку, матеріяльних труднощів,від яких потерпали їхні батьки у середині 90-х, а з другого, ідеалів чи ідеологій, які допомагали би перейтискладний підлітковий період: зворотним боком тріюмфального цинізму буввідчай. Знімаючи серіял про російських тинейджерів, виявив їхню граничну відчуженість від системи. Длябагатьох хлопців найбільшою проблемою була обов’язкова армійська служба, з її фізичним насильством і працеюна чорному ринку, до якої їх змушували корумповані офіцери. Якось довелося розслідувати випадок із групоюпідлітків, яких жорстоко побили міліціонери за сумнівний гріх розпиванняпива в громадському місці. Поза матрицею керованої демократії з’являлися нові герої: в Єкатеринбург’у величезну прихильність публіки мав молодийчоловік, якому поламали кістки автоінспектори за те, що потай знімав на камеру й публікував в інтернеті, як вониберуть хабарі. Гнів і безнадія людей,яких я знімав, не набувала жодних ідеологічних ознак: вони не мислили політично – всю політичну мову перебрала на себе держава. Виходячи протестувати, вони послугувалися не мовою “прав” чи “демократії”, а абсурдистськими гаслами на кшталт “Мийте руки”, “Найкращий друг тіла –нога”, “Хто бос?”. Абсурдність здавалася найкращою відповіддю на лукавство керованої демократії.

Зроблені на ТНТ фільми, мої таінших продюсерів-документалістів, мали добрі рейтинг’и: молоде поколінняжадало передач, які показують їхнійсвіт. На останкінських каналах таке годібуло уявити, але наш “молодіжний”якось примудрявся – завдяки тому, щокерівник каналу, радше бізнесмен, ніжкреативник, мало зважав на те, що тамкоїться в далекому відділі документалістики: найбільше він переймався рейтинг’ами, а з ними все було гаразд. Таякось до нього звернулася по інтерв’юодна з провідних медій країни. Керівник був утішений (серйозна газета рідко коли цікавиться розважальним каналом не надто високої якости), аж тутжурналіст вжахнув його запитанням:чи планує він перетворити канал на політичний інструмент? Чи схвалює держава показ таких ризикованих історій?Після цього мені ввічливо пояснили:ТНТ більше “соціяльних” фільмів неробитиме – але чи не хотів би знятищось про дружин футболістів?У 2011–2012 роках поодинокі вияви невдоволення, які я бачив там і тут,вилилися в масові вуличні протести:сотні тисяч росіян виступили проти інсценованого повернення Путіна допрезидентства. “Геть сурковську пропаг’анду”, – скандували натовпи. Цебуло не так відкидання якогось накинутого з Кремля політичного напрямку, правого чи лівого, як запереченнявсієї системи віртуальної політики, щоопанувала Росію від середини 1990-х,спроба знайти нову серйозність і замінити тріюмфальний цинізм цінностями. Цей конфлікт між політикою симульованою та бажанням політики змістовнішої перебуває в центрі сучасноїполітичної напруги в Росії.Новій російській опозиції складновисловити себе в обставинах, де терміни “демократія” та “модернізація”стали токсичними. Цей пошук набуваєрізноманітних форм. Найгучнішим голосом опозиції став Алєксєй Навальний, – антикорупційний блог’ер перетворився на перспективного політика,і тепер проти нього самого висунутозвинувачення в корупції та затіянофарсову судову справу. Навальнийуникає “великої” ідеології, зосереджуючись, натомість, на корупційних схемах: який бюрократ украв, що і скільки. Саме він вигадав славнозвіснийепітет для путінської “Единой России” – “партия жуликов и воров”. Йогопримовка “Один за всіх і всі за одного”походить з усіма любленого фільму”Три мушкетери”, апелюючи до спогадів про наратив “справедливости”, наякому виростали російські діти, першніж стали успішними циніками. Таколи асоціяції Навального сягають дитинства, його послання, адресоване вулиці, має злісний відтінок: він безсоромний націоналіст і прихильник “Росії для росіян”. На протестах дуже реальні націоналісти крокували разом ізреальними лібералами, обопільно бажаючи “реальної” політики: битвапроти симульованої політики сама собою повна небезпек.Інший наратив, що його використовувала опозиція, базується довкола міського дизайну й архітектури. Упродовжпутінської доби Москву дедалі більшезаполонили неосталінські мегабудівлі,що наступали на кожну зелену зону таподвір’я у місті, збудовані за корумпованими контрактами, що збагачували інсайдерів уряду. Школа архітектури тадизайну “Стрілка” стала вогнищем опозиції, бо розвивала ідеї реорганізації міста, опублікувала маніфест про потребу”громадського простору” – новий термін у Росії. Це був привід використатимову міського планування, щоб говорти про політику, і гасло “Поверніть намнаше місто” стало однією із сурем протесту. Захист довкілля також набув політичного виміру. Одна з лідерок опозиціїЄвг’енія Чірікова починала свою кампанію як еко-борець, намагаючися захистити ліс біля свого будинку від корупційного будівництва дороги. Бажанняутримувати довкілля “чистим” сталосинонімом до потреби “вичистити”урядову корупцію.

Шукаючи морального кодексу, наякий можна покластися, опозиціяпочалапокликатися на дисидентів1970-х: побувши об’єктом жартів у нульових, вони зненацька стали героями.Учасниці антипутінської панк-групи”Pussy Riot” порівняли свій процес ізпоказовими процесами над дисидентами на кшталт Сінявського в 1960-х, покликалися на Іосіфа Бродського у своїхзавершальних промовах і приправилисвій дискурс термінами 1970-х, як-от”гідність” і “совість”. Частина новихопозиціонерів – спраглі читачі французьких ситуаціоністів, нещодавно перекладених російською. Коли я вештався поміж протестувальників біля”Окупай Абай” минулого літа, чувсерйозних студентів, які пізно вночіговорили про “Суспільство спектаклю” г’і Дебора, – мова, ідеально придатна на те, щоб критикувати віртуальну реальність керованої демократії.

Хоча протестний рух політично досягнув менше ніж нічого, він повністюзмінив контури дебатів у Росії і зламавмонополію Кремля на дискурс. Першими, на кого лягла провина за збій матриці, були її автори, політтехнологи-візирі. Самого Суркова відсторонили, а потім звільнили у травні 2013 року. У принизливій телевізійній сценіСурков сидів перед Путіним, і президент шпетив його за неспроможністьзабезпечити результати. Сурков скавчав, словесно падав ниць: “Звісно, вицілком маєте слушність у всіх вашихоцінках, і я ніколи не посмів би поставити їх під сумнів”, – казав він. Путіндивився на нього зневажливо. У ційсцені була глибока іронія: Сурков і політтехнологи створили цей жанр ритуальних телевізійних принижень, де Путін грав царя, а його міністри – хлопчиків для биття; насправді ж вони створили Путіна, якого ми знаємо. Ляльковода засудили власні ляльки, витягнутогоу власні декорації, його принизилийого ж таки витвори. Третій термін Путіна створює враження, що режисер залишив будівлю, і ляльки захопилися гіперактивним безумством. Щоби протистояти спробі Навального стати героєм для націоналістів, Кремль спробував розкрутити для XXI століттяформулювання царистської формулисамодержавство-православ’я-народність: релігійні фанатики, яких дбайливо виростив Сурков, щоб вони гралидругорядну роль у ляльковій виставікерованої демократії, нині патрулюютьвулиці Москви, на сторожі міста від”ворогів-сатаністів на службі у Заходу”; скінгеди, яких таємно фінансуєКремль, тепер вилазять зі своїх підвалів, щоби працювати в уряді.Тим часом телеканали Останкінадоводять п ропаг’анду до майже брехтіянських перебільшень. Якось я бачивпрограму з Лєонтьєвим на НТВ. Вінвиглядав диким, із налитими кров’юочима, кричав без крихти доказів, але звідчайдушною переконаністю, щобританська MI6 відповідальна за смерті антипутінських утікачів у Лондоні:”Вони намагаються нас підставити”, –говорив Лєонтьєв на тлі саундтреку, якіз дешевого фільму жахів. Стурбовані,що кампанія Навального проти корупції завоює йому прихильників, останкінські телеканали тепер показуютьдокументальні розвінчування міністрів та парламентарів. Почалися пошуки внутрішніх ворогів, полюванняна відьом і таємні змови. Параноїдальна Дума, яка так довго і так стараннобула постановковою, аби створюватиілюзію дебатів, провалилася в карикатуру феодального низькопоклонства,штампуючи патріотичні закони швидше, ніж їх може роздрукувати принтер.Кожен депутат відчайдушно намагається не стати наступним, кого розгромлять на телебаченні, звинувачує узраді колег’-законодавців із Думи, якіпідтримали опозицію, бачить змовиЦРУ під кожним ліжком. Визначальний закон нової доби – це заборонаамериканським родинам усиновлювати російських сиріт: відповідь на рішення Вашинг’тона публічно назватикорумпованих російських бюрократів,яким заборонено в’їзд та інвестиції доСполучених Штатів. Закон про сирітне створили хитромудрі політтехнологи, його просунув особисто Путін, свідомо маючи на меті використати дітейяк політичну зброю. “Гадаєте, ми божевільні, – ніби говорять нам монструозні, озброєні, багаті ляльки, – мивам покажемо, як виглядає божевілля!Гадаєте, ми погані? Ви ще не бачили,якими ми можемо бути поганими!”Путін більше не намагається бутицарем, що сидить понад політикою,президентом “стабільности” й “ефективности”. Його тепер розхвалюють якпрезидента більшости (улюблене новеслово режиму), поборника “трудовоїаристократії”. У телевізійному спілкуванніз нацією Путін говорив із робітниками військового заводу з провінційного міста Нижнього Тагіла. Стоячив спецівкахперед танком, робітникиобіцяли Путінові, що якщо знову почнуться протести, “приїдемо до Москвиі захистимо нашу стабільність”. Таколи журналісти поїхали в Тагіл, то з’ясували, що робітників насправді не існує, що все було частиною вистави, якузорганізували PR-працівники й менеджери, котрі перевдяглися працівниками фабрики. Кінець ери політтехнологів, візирів не означає, що російська політика стане реальнішою, вона радшеперетворюється на галюцинацію вкубі, у вимір марення, де немає точокспіввіднесення з реальністю, де лялькирозмовляють із голограмами, і ті й тіпевні своєї реальности.

У цю нову добу правила гри змінилися. Протягом епохи пристосуванстваможна було водночас і бути лібералом,і працювати на Кремль: усе було грою,і нічого не сприймали серйозно. Тепертреба робити вибір: ти за використання сиріт як політичної зброї чи проти;або ти за ув’язнення “Pussy Riot” чипроти. “Є межа, де кооперація стаєколаборацією”, – сказав нещодавно письменник Борис Акунін, звертаючись особливо до московських медій,до ТБ-продюсерів та редакторів журналів. Як кожен інший, я мав зробитивибір. Десь 2010 року мене запросилина Останкіно робити проєкт моєї мрії:великобюджетну історичну документальну драму. Це була справжня фавстівська угода: моє найбільше бажанняза невеличку ціну роботи на Останкіні.Зустріч, як і належить таким речам,відбулася після півночі. Я йшов довгими коридорами, які востаннє відвідував багато років тому, коли сидів намозковому штурмі Першого каналу.Головний продюсер, який пропонувавмені роботу, був худий блідий чоловікіз приємною широкою посмішкою. Вінзробив собі ім’я та мільйони як перший російський телепсихолог: докторКурпатов. По всій кімнаті були книжкиз його порадами, як упоратися з усім:від проблем зі шлюбом до страху смерти. Тепер він став заступником директора Першого каналу в сподіванні, щозможе втримати цілу націю спокійноюі вмиротвореною: “Криза турбуєКремль, – сказав мені один із помічників Курпатова. – Нам треба розважатинацію. Маєте ідеї?” Доктор Курпатовбув гіпнотерапевтом і добродушно кивав, погоджуючись зі всім, що я казав,сміючися з усіх моїх жартів. Із нимбуло приємно спілкуватися. Здавалося,він розумів усі мої занепокоєння. Лишеодного разу цей фасад упав: коли вмить забудькуватости я забув йогоім’я, і його очі зблиснули лютою злістю. Це було полегшення – знати, ізким насправді я маю справу. Врешті-решт, я сказав Останкіно “ні”, але жя завжди жив у Лондоні й міг туди повернутися. Моїм колег’ам у Москві вибирати набагато важче.

Як розпорядилася доля, одним ізперших ТБ-проєктів, який мені доручили після повернення додому, був документальний серіял про багатих росіян у Лондоні. Поки мене не було, російські гроші заполонили місто.

Скрізь, де я був у найрозкішніших районах Лондона, я чув російську і бачивбагато облич, які знав іще з Москви.”Скоро це місто належатиме нам”, –сказав у програмі ВВС цього року російський банкір, який мешкає в Лондоні і якого звинувачують у вбивстві антикорупційного адвоката в Москві.”Парламент хай залишається їхній,решту все ми заберемо собі”. Коли активісти спробували добитися візовоїта інвестиційної заборони для корумпованих російських посадовців, британський уряд відкинув її, стривожившись, що це може сполохати російськуготівку. Ціла індустрія адвокатів, аг’ентів із нерухомости, банків, піярників,приватних шкіл і батлерів існує, щобобслуговувати нові гроші, і нікому нехочеться запитувати, звідки вони беруться. Коли російська газета спробувала витягнути із британських політиків із обох партій протест проти арешту Алєксєя Навального, ті відмовилисядавати коментар, не бажаючи злитиПутіна. Роблячи серіял, я дедалі частіше чую від британської еліти той жецинізм, який я чув від моїх російськихколег’: “Навіщо нам обстоювати будьщо? Наш уряд такий же поганий, як іросійський. Ми не маємо права нічогоробити. Зрештою, все це лише гра. Усіці речі про права людини й ідеали –знаєте, все це лише піяр”.

 

 

Published 19 February 2014

Original in English
Translation by Oksana Snegur
First published in Transit 44 (2013) (German version); Krytyka 7-8/2013 (Ukrainian version); Eurozine (English version)

Contributed by Krytyka
© Peter Pomerantsev / Krytyka / Eurozine

PDF / PRINT

recommended articles