Демократія без соціяльної модернізації?

29 January 2014
Read in:

У посткомуністичній Центрально-Східній Европі демократичний перехід, починаючи від 1989 року, полегшували головною мірою зовнішні чинники, зокрема падіння Совєтського Союзу та европейська інтег’рація. Залишається з’ясувати, чи демократичні інституції в рег’іоні є досить сильними, аби протистояти антидемократичним і неліберальним тенденціям, що їх породжує економічна криза навіть за відсутности бажаних екзогенних чинників.

Warsaw skyline. Photo: Guido Heitkoetter. Source: Flickr

Упродовж минулих п’ятдесяти років співвідношення продуктивности й сили демократичних інституцій було однією з найважливіших актуальних проблем у політології. Згідно з основоположними працями Мартина Ліпсета про модернізацію, економічне процвітання є неодмінною умовою демократії. На Ліпсетову думку, економічний розвиток спонукає соціяльний поступ, а відтак готує фундамент для демократії. Стабільне економічне зростання й інновації вимагають підвищеного рівня мобільности, кваліфікованої робочої сили, якісної освіти, комунікаційної інфраструктури та урбанізації. Все це можливо лише за децентралізованих режимів, де люди беруть активну участь в економічних ініціятивах, а отже, також стають відвертішими в політичному сенсі. У централізованих планових економіках інновації повільні, попит і пропозицію пов’язано не щільно. Все це, зазначає Ліпсет, спонукає складні ринкові економіки з потужними економічними показниками до управління за допомогою демократичних інститутів.

Новаторська теорія модернізації Ліпсета зазнавала критики з різних боків. Консервативний політолог Семуел Гантинг’тон запропонував скептичніший погляд на пов’язаність економічного поступу та демократичної стабільности. У полеміці з радше оптимістичною (і дещо детерміністською) тезою модернізації Гантинг’тон зазначив, що швидке збільшення економічної продуктивности може дати поштовх до неконтрольованих соціяльних змін, які не конче закінчуються демократичним режимом. Ба більше, зі збільшенням кількости освіченіших громадян також зростають очікування від добробуту. Легко може спалахнути повстання, якщо демократичні уряди нездатні надати й виправдати очікування освіченіших людей. Уроки Арабської Весни та зростання незадоволення середнього класу в Туреччині та Бразилії, здається, багато в чому підтверджують Гантинг’тонову тезу. Цікаво, що, міркуючи про ростання революційного середнього класу в розвинених економіках, і консервативно-ліберальний політолог Френсис Фукуяма, і філософ-марксист Славой Жижек стверджують, що краще освічений і успішний середній клас із підвищеними очікуваннями щодо добробуту повстав проти своїх урядів, неспроможних забезпечити йому відповідні можливості для праці. І, як показала Арабська Весна, зовсім не очевидно, що успішні революції середнього класу забезпечать перехід до демократії. Антиавторитарні революції на Близькому Сході, схоже, посилили вплив ісламістських партій і рухів у рег’іоні. Як застеріг Фарид Закарія у ранньому есеї “Зростання неліберальної демократії”, перехід у суспільствах, позбавлених демократичних традицій, може легко зіграти на руку неліберальним елітам.

Демократизація також може вивільнити жорстку етнічну напруженість. Там, де авторитарне правління обслуговує домінування одного етносу, перехід до демократії також може містити зміну балансу міжетнічних узаємин. Як зазначає Доналд Горовітц, “коли демократичні вибори породжують етнічну нетерпимість, можна очікувати недемократичних реакцій на них” Окрім того, демократизація дає шанс етнічним ділкам, зацікавленим у посиленні своєї лег’ітимности за допомогою націоналістичної риторики. Конкуренція за економічні ресурси при переході створює сприятливий г’рунт для рухів, обмежених етнічно і звернених на забезпечення вигоди конкретних етнічних груп. Децентралізація у розмаїтих етнічно федераціях часто завершується виникненням сепаратистських рухів. Модернізація в постсовєтському та пост’юг’ославському контексті призвела до жорстоких етнічних конфліктів.

Хоча загалом склалася думка, що зростання є вищим, коли правління демократичне, в деяких авторитарних країнах спостерігали економічне зростання, непорівнянне з демократичними режимами. Приклад Китаю наочно показує, що в деяких випадках вищий рівень продуктивности і навіть ринкових перетворень не конче спонукає демократичні зміни. Поки що китайський уряд зумів успішно інтег’рувати молодих і амбітних, надзвичайно успішних людей, тим самим передвизначивши навіть появу еформальної антикомуністичної громадськости. Як зазначив Гантинг’тон, для підтримки економічного зростання демократичне ухвалення рішень іноді слід обмежити, оскільки в авторитарних режимах набагато легше повністю перебудувати непродуктивні економіки. У демократичній багатопартійній системі виборці можуть легко підважити будь-які серйозні зусилля, які вимагають величезних жертв, із огляду на добробут – навіть якщо реформи необхідні для тривалої економічної стабільности.

Перехід посткомуністичних країн також не вписується в Ліпсетову класичну теорію модернізації. Хоча від кінця 1970-х років однопартійне правління в цьому рег’іоні стало дещо меншрепресивним, істотного збільшенняпродуктивности, яке могло дати стартмасштабним процесам соціяльної таполітичної трансформації, не видно. Демократизацію в цих країнах неможливо пояснити лише ендогенними чинниками. Наприкінці 1980-х років східно- та центральноевропейськікраїни перебували на межі банкрутства, але тільки цього не було би досить для ініціювання демократичнихперетворень. Без одночасного занепаду Совєтського Союзу та відмови г’орбачова від збереження совєтської гегемонії за допомогою військової присутности у країнах-сателітах жодного переходу не відбулося б. Іншим важливим чинником переважно мирного переходу була готовність комуністичнихеліт передати владу та згода лідерів демократичної опозиції не карати комуністичних кадрів, і це, зновтаки, не має нічого спільного з рівнем економічного розвитку. Мирному переходові до демократії сприяли інші екзогенні чинники, зокрема, ЕвропейськийСоюз і НАТО.

Попри всі проблеми та нинішнє повернення до авторитарного правління в деяких країнах Центрально-Східної Европи, інституційні перетворення відбулись успішно. Попри економічний шок як наслідок ринкових ре-форм на початку 1990-х років, серйозних спроб відновити авторитарне правління й однопартійну систему не було.1997 року Адам Пшеворський і Фернандо Лімонжі в розвідці, що перевіряла Ліпсетову гіпотезу, не виявили жодного взаємозв’язку між рівнем економічного розвитку та демократичнимпереходом. Однак, за їхніми даними,успіх демократичного переходу зумовлено тим, чи здатен новий демократичний режим збільшити економічні показники. Це свідчить про те, що лег’ітимність і успіх демократизації залежатьпередусім від економічного зростання і, певна річ, від зростання добробуту. Можна припустити, що на початку 1990-х років рецесія, яку викликали заходи шокової терапії, не відмінила демократичних процесів через зовнішнічинники, які зберегли нову інституційну структуру. Передусім европейськаінтег’рація та перспектива зростаннядобробуту, пов’язаніз умовами ЕС, допомогли загалом зберегти демократич нінастроїв усій Центральній Европі.

Після економічних струсів на початку перехідного періоду центральноевропейські економіки почали зростати. Проте від 2008 року економічне зростання знову зменшилося. В усійЕвропі спостерігаємо зниження добробуту і заходи суворої економії. Зростаєрівень безробіття. Що ж до економічних негараздів, то нинішня економічна криза не може вплинути на добробуттак само потужно, як перехід до ринкової економіки на початку 1990-х років.Одначе контекст у Центральній Европі відрізняється від того, що був два десятиліття тому. На початку 1990-х перспектива долучитися до клубу успішних країн Західної Европи могла врівноважити занепад добробуту. Сьогоднішній контекст сприяє демократії набагато менше, бо не існує жодного схожогочинника, який міг би посилити лег’ітимність тендітних демократичних інституцій. Навпаки, по всьому континентузростають евроскептичні настрої. Країни, які меншою мірою постраждали віднаслідків економічної кризи, звинувачують ЕС у намаганні перерозподілитиїхнє багатство (або навіть зберегти відкритими їхні ринки праці) серед “ледачих”і”безвідповідальних” країн-членів ЕС із Південної та Східної Европи.На Півдні та Сході обмеження, що їх запропонував ЕС (і МВФ), сприйняли заобмеження національного суверенітету, а тому Европейський Союз часто зіставляють із імперіялістичними колоніяльними державами, що експлуатуютьмало розвинені периферії.

Перед фінансовою кризою дослідники та послідовні евроскептики стверджували, що інституційна модернізація, яка сприяла вступові доЕС, зробила демократичне правління вЦентральній Европі “практично незворотним”. Коли озирнемося назад, такіпогляди здаються занадто оптимістичними. За даними низки соціологічнихопитувань, солідарність і соціяльназгуртованість суспільств ЦентральноСхідної Европи перебувають у станізанепаду, як і під час демократичнихперетворень 1989–1990 років. У посткомуністичних суспільствах пануютьапатія та недовіра. Европейське соціологічне дослідження 2010 року показує, що довіра до осіб та інституцій уколишньому комуністичному блоці істотно нижча від тієї, яка існує у західнійчастині континенту. Центральносхідніевропейці мають меншу впевненість удемократії, розділенні влади та верховенстві закону. Дані Світового дослідження цінностей також свідчать проте, що населення посткомуністичнихкраїн меншою мірою чинить опір авторитарному лідерству та встановленнювлади військовиків, аніж західні европейці. Згідно з цим опитуванням 2006року, поляки, румуни, росіяни та грузини, схоже, підтримують ідею того,що релігійна влада має право інтерпретувати закон. Огляд, що його опублікував “Bertelsmann Stiftung” у липні 2013 року, свідчить про те, що солідарність (визначена як готовність допомогти і відповідальність перед іншими) у країн колишнього комуністичного блоку була найнижча на континенті.Центральні та східні европейці загаломмають високий рівень недовіри до колективної дії. Вони рідше стають членами громадських організацій або голосують на виборах. Посткомуністичному рег’іонові притаманні соціяльнофраг’ментовані суспільства та високийрівень недовіри. Тобто соціяльний перехід усе ще відстає від переходу інституційного. Хоча завдяки вступові доЕС інституції було демократизовано,демократичні цінності все ще не закріпились у політичній культурі центрально-східноевропейського населення.

Як зауважив 2007 року Жак Рупнік, за відсутности сильного громадянського суспільства та незалежних медій нові демократії Центрально-Східної Европи можуть повернутися до авторитарного правління та національного популізму, щойно завершиться процес входження до ЕС. Чи переживе демократія у Центрально-Східній Европі економічну кризу? Чи стануть демократичні інституції та середній класдосить сильними, щоб протистояти авторитарним викликам зліва та справа?Справжнє випробування для демократичної теорії та центрально-східнихдемократій іще попереду.

 

Published 29 January 2014

Original in English
Translation by Andrij Bondar
First published in Krytyka (Ukrainian version); Res Publica Nowa 23 (2013) (Polish version); Eurozine (English version)

Contributed by Krytyka
© Szabolcs Pogonyi / Krytyka / Eurozine

PDF / PRINT

recommended articles